Жіночий клуб із двома чоловіками

27.05.13, 9:24

Альона Барабаш

Сім років тому кіровоградка Альона Барабаш набрала першу групу охочих навчитися танцювати східні танці. На сьогодні це – не просто танцювальний колектив, а своєрідний жіночий клуб, що дав прихисток і розраду кільком сотням жінок. Крім східних танців, тут практикують стрип-данс, аеробіку, мікс-данс. Але головне – спілкуються між собою, дружать і вчаться дивитися на життя по-новому.

– Якось воно все само собою склалося, – розповідає Альона. – Спочатку була взагалі одна група. А потім – сарафанне радіо, пішло-поїхало .... При цьому у нас зовсім немає реклами: ні на маршрутках, ні на білбордах, ніде. У мене візиток навіть немає. Люди самі один одному розповідають, діляться враженнями. Я вважаю, що, якщо є реклама, значить чогось не вистачає. Я ж тримаюся за тих людей, які зі мною вже давно. Є дівчата, які народили та повернулися до занять. У нас за сім років було понад вісімдесят вагітних. У східних танцях є певні рухи, які дуже сприяють зачаттю дитини. Я завжди попереджаю: якщо не плануєте заводити дитину, то будьте обережні. Є й такі дівчатка, які за різних причин не могли завагітніти, а після занять східними танцями їм це вдалося. Це, напевно, найбільша нагорода, яка тільки може бути для мене.

Чотири рази на рік учасники клубу виступають на відкритих вечірках. Тобто, «відкритих» – не зовсім те слово. Скоріше, на вечірках «для своїх».

– Запрошуються лише близькі люди, – пояснює Альона. – Ті, яким можна довіряти, адже ми – не професійний колектив.

Утім, «непрофесійність» не заважає збирати повен зал у клубі «Вікторія». Глядачі відбивають собі долоні, аплодуючи, а танцюристи отримують оберемки квітів. При цьому «Вікторія» – фактично єдине місце, де хоча б іноді можна побачити підопічних Альони Барабаш «у дії».

– Часто запитують: а чому ви не їздите на конкурси? – говорить ініціаторка створення клубу. – Ми поїхали один раз – на міжнародний. Я люблю так: якщо братися за щось, так по повній. Ми зайняли три перші місця й одне друге. А потім подумали і сказали: кому нам треба що доводити? Давайте на цьому закінчувати. Не треба обвішуватися цими всіма дипломами, їх на будь-якому принтері віддрукувати можна. Ми ж як «Летючий Голландець»: про нас усі знають, але нас ніхто не бачить. У «Вікторії» ми виступаємо чотири рази на рік. У нас вечірки по два дні, з однаковою програмою. Слава богу, що є люди, які хочуть на це подивитися.

– Яка головна мета цього всього? Щось мені здається, що не просто навчити людей танцювати.

– Напевно, не одна мета. Думаю, у кожної з дівчат – якась своя. Моя особиста – я хочу, щоб мої улюблені дівчатка стали трошки щасливішими. Мені хочеться, щоб як мінімум на час тренування вони забули про проблеми. І якщо це вдається – все, більше нічого й не треба. Ми не виступаємо на корпоративах. Я особисто теж не виступаю, така моя позиція. Гроші – не головне в житті. На першому місці у мене все ж – фанатичність. Я якщо готую – то фанатично, прибираю – фанатично, люблю – фанатично. І працюю так само.

У нас же великий колектив. І вони бачать, що я не прийшла просто себе показати, покрасуватися. Вони бачать, що я за ними сумую. А я бачу, що вони сумують за мною. Дівчатка у мене – від 13 до 60 років. Усі прийшли через різні причини. Хтось – щоб просто навчитися танцювати, а хтось – у колектив, адже наше спілкування не обмежується танцями. Ми їздимо на природу, виходимо на дівичники, постійно обговорюємо те рецепти, то якісь модні речі. У нас скоріше – жіночий клуб, ніж просто танцювальний колектив.

Багато стають впевненішими. Не повірите, але дехто навчився фарбуватися! Багато навчилися готувати їсти – адже колектив жіночий, точаться постійні розмови про кулінарію.

– Фанатизм – це добре. Але вам не здається, що, якщо горіти постійно чимось одним і тим же, можна перегоріти?

– Скажу так: поки вони, дівчатка мої, горять – і я горю. Бувають, звичайно, моменти, коли втомлюєшся. Але це дуже швидко проходить. Дивляться на мене люди, і я розумію: для них це – може, найважливіше у житті. Я відповідаю за них, я не можу дозволити собі розслабитися.

‒ І що, взагалі не хочеться відчути себе слабкою?

‒ Жінка при чоловікові повинна відчувати себе слабкою. Але не на робочому місці.

У жіночому клубі, як не дивно це звучить, – двоє чоловіків. Вони також танцюють. І, як і всі, беззаперечно слухаються тренера.

– Це чоловіки моїх учениць, – розповідає Альона. – Спочатку приїжджали забирати їх із тренувань, а потім якось самі втягнулися… Перший танець, у якому вони були задіяні, – карнавальний, із пір'ям. Я сказала: «Треба буде одягнути сорочки з воланами». А вони мені у відповідь: «Ми?! Сорочки з воланами?! Ні за що!» Тепер вони мені говорять: «Альоно, в чому скажеш – у тому й вийдемо». Їх настільки захопило це все!

У мене була колись суто чоловіча група, одинадцять чоловік. Але часу, на жаль, не вистачає…

‒ Що було найскладнішим, коли все тільки починалося?

‒ Завжди найважче, коли у декого «з'являється корона». Я вважаю, що треба рости і рости, в жодному разі не зупинятися. Якщо людина один раз здала іспит на відмінно, це не означає, що вона крутіша, ніж професор. Але, в принципі, ми з цим справляємося. Такі випадки трапляються все рідше і рідше, чим довше людина до нас ходить, тим ріднішою і ближчою стає.

У нас усе дуже жваво. Ми плачемо і сміємося, лаємося і миримося. У будь-яких взаєминах не буває все гладко. Значить, хтось лукавить, комусь усе одно. Нам нікому не все одно.

Головне в житті, на думку Альони Барабаш, ‒ жити на повну, максимально віддаватися своїй справі.

‒ Неможливо танцювати, не усміхаючись, ‒ вважає вона. ‒ Можна бути в дуже гарному костюмі, танцювати дуже технічно, але якщо у тебе не горять очі, якщо з тебе ось цей запал просто не пре, не можу, вибачте, підібрати іншого слова, то це просто не танець. Я намагаюся, щоб мої учениці отримували скажений кайф від того, що вони роблять.

автор - Андрій Лисенко, "Новини Кіровоградщини", фото - з архіву Альони Барабаш