Громадськість… проти громадськості

16.09.16, 12:00

Здавалося, що ми пережили пік активності створення громадських організацій(ГО), але – ні. В Кіровограді проведено установчі збори, на яких створено ще одну громадську організацію, цього разу – Батьківську раду Кропивницького.

Власне, в створенні громадських організацій нічого дивного не має. Більшість зареєстрованих Громадських організацій чи об’єднань створено за професійними, спортивними, релігійними чи соціальними інтересами, проте останнім часом зафіксовано створення цілого ряду політичних організацій, які працюють «під прикриттям» громадських. І найбільше їх в сфері або боротьби з корупцією, або контролю над діяльністю гілок влади, у тому числі судовою, виконавчою та представницькою.

З одного боку кількість таких громадських організацій може свідчити про громадянську активність, але з іншого – про незадоволення суспільства діями влади. Як приклад, можна навести волонтерський рух, який просто – таки врятував нашу армію, а з нею – і Україну. Проте громадська активність надзвичайно шкідлива, коли ГО створюється для задоволення власних, але аж ніяк не громадських інтересів, виражених в політичній чи майновій формі. Лідери більшості активних громадських формувань Кіровограда відомі своєю активністю і деколи одна і та сама людина або керує, або є членом одразу кількох громадських організацій. А це вже викликає сумнів в прозорості дій таких активістів. У нас дійсно є сфери життя чи його зрізи, які вимагають не лише уваги громадськості, але і взаємодії між громадськістю та органами місцевого самоврядування, окрім того вони існують для задоволення якихось корпоративних інтересів.

З цього боку цілком зрозумілі організації афганців чи чорнобильців, а тепер уже і учасників АТО чи людей з обмеженими можливостями, бджолярів тощо. Незрозуміла лише величезна кількість дубльованих чи клонованих варіантів. Але знаючі люди якраз в цьому компоненті проблеми не вбачають – чим більше громадських організацій створені на одному суспільному полі, тим більша вірогідність наявності отого самого меркантильного інтересу, про який ми вказали вище. Мабуть, саме звідси ми спостерігаємо такий інтерес до антикорупційної діяльності. Цілком конкретною є мета і Громадських організацій, створених для контролю за діяльністю органів влади чи місцевих рад. Вони створені не для допомоги, а для боротьби з політичними конкурентами.

При Кіровоградській міській раді створена навіть ще одна рада, цього разу Громадська, в кількості більшій, ніж є депутатів міської ради і членів виконавчого комітету разом узятих. Причому, ця Громадська рада має право брати участь в засідання виконавчого комітету чи сесій міської ради в повному складі! Виходить, що громада обирає своїх депутатів, які є за великим рахунком і є громадською радою, наділеною законними повноваженнями, а якась частина громадян створює свій контролюючий орган, по догляду за…громадськістю! А є ще просто активні громадяни, які складають супровід новітніх чиновників від громадськості. Пам’ятаю, як кілька років тому в Олександрії активністю відзначалися «Небайдужі олександрійці», які навіть приїздили в Кіровоград, щоб не допустити будівництва заводу з переробки твердих побутових відходів. Завод, звісно, не збудували, але і проблема сміттєзвалища в Олександрії, втім, як і в Кіровограді, так і продовжує нагадувати про себе смородом та букетом потенційних хвороб, які розповсюджує сміттєзвалище.

Не можна не згадати і про «Народний контроль» ще радянського розливу, який був створений як громадська організація для контролю за торгівельною мережею. Врешті – решт, такий народний контроль став ще одним з учасників корупційної схеми при реалізації дефіциту… У випадку з створенням в Кіровограді Батьківської ради можна сказати, що в суспільстві виник запит на додаткову комунікацію з системою освіти. Щоправда, впадає в очі бажання організаторів «замкнути» на собі не що інше, як контроль за використанням коштів, розподілом матеріальних благ гуманітарного походження, якістю харчування і тому подібне. Зазначимо, що ініціатори задекларували гаряче прагнення ліквідувати ганебну практику добровільних внесків на діяльність шкіл та дитсадків, які, за словами самих же ініціаторів, неможливо проконтролювати.

Виникає запитання, а якби такий контроль з боку громадськості був можливим, то система добровільних внесків могла б функціонувати і далі? Але жарти-жартами, а схоже, що ми невдовзі отримаємо потужну громадську організацію, яка спробує отримати тотальний контроль за нашою системою освіти та дошкільного виховання. Турбує хіба що кількість бажаючих вступити в Батьківську раду – доступ практично необмежений, тобто мова може йти про сотні і тисячі активістів. Так і бачиш, як стурбовані матусі, пардон, Батьківська рада, куштують суп в їдальнях, перевіряють якість віників чи миючих засобів в дитсадках, не кажучи вже про цілу зливу всіляких запитів, які впадуть на голови керівників окремо взятих дитячих садків чи шкіл. Прямо скажемо, це буде «величезним полегшенням» для і так задавлених освітньою бюрократією освітян, плюс наявність материнського інстинкту представників громадськості, який іноді проявляється в достатньо агресивній формі. Працівники дитсадків про це знають краще, за будь-кого. При цьому не можна ігнорувати і можливість прямого деструктивного впливу на діяльність педколективів, втручання в роботу педагогічних рад і тому подібне.

До речі, перша ж з опитаних на цю тему керівник дитсадка, у відповідь лише розпачливо махнула рукою, мовляв, у нас і без цього клопотів вистачає! Не виключно, що якісь ініціативи Батьківської ради будуть корисними і навіть реалізованими, наприклад, ліквідація добровільно – примусових внесків. Але добре було б, якби цінні пропозиції були підкріплені реальними і достатніми статтями розходів на утримання закладів освіти, купівлю тих же олівців – іграшок. Іншими словами, заборонити можна, але де ж брати гроші для втілення в життя освітніх планів, невже знову з виховательських «величезних» заробітних плат? Чомусь мені здається, що для досягнення позитивних змін в освіті чи медицині у суспільства достатньо важелів впливу у вигляді вже існуючих громадських організацій, органів місцевого самоврядування, депутатів всіх рівнів та системи народовладдя в цілому, органів прокуратури, та і преси, врешті - решт. Можливо нам пора говорити не про кількість громадських утворень, а про їх якість, бо ніяка громадськість не зможе замінити фахівців не лише в освіті, але і в журналістиці, яка теж керується власними писаними чи неписаними законами і правилами, і дуже не любить не лише критику, але і поради. Хоча б і від громадськості, між іншим.

Сергій Полулях