Шахтарі – справжні воїни!

28.11.16, 10:00

Шостого грудня ми відзначаємо День Збройних Сил України. Завдяки військовій агресії Росії проти України цей день набув свого справжнього значення і звучання – у нас дійсно є Збройні Сили і армія, якою можна пишатися, і не в останню чергу - через готовність воїнів запасу до кінця виконати свій військовий і чоловічий обов’язок – боронити країну зі зброєю в руках.

Ми вже звикли до ворожої пропаганди, яка переконує, що на Донбасі проти професійної української армії воюють виключно «шахтарі і трактористи». Насправді, все з точністю до навпаки – це українські шахтарі і трактористи(вибачте за вимушене використання «штаму», а фактично - представники всіх верств населення України, автор) воюють на Донбасі проти кадрової російської армії або озброєних російською зброєю найманців. І воюють так, як цього вимагає військова присяга – не шкодуючи життя…

З кабінету заступника військового комісара Кіровоградської області по роботі з особовим складом та громадськістю, підполковника Олега Молчанова відкривається вид на площу перед Кіровоградським обласним музично – драматичним театром ім. Кропивницького. Однак, для Кіровограда саме це місце наповнене справді трагічним змістом – тут прощаються з полеглими в боях за Україну воїнами української армії.

За час війни на Сході, яка у нас офіційно називається антитерористичною операцією, загинуло 175 воїнів, уродженців Кіровоградщини! Називаючи цю страшну, для мирного часу цифру, Олег Валентинович лише сумно хитає головою, бо йому за посадою доводилося брати участь чи не в кожному похованні, приносити трагічну новину в сім’ї загиблих, постійно відчувати горе і біль тисяч людей, які приходили на площу, щоб віддати останню шану своїм захисникам. В перші роки конфлікту на цій площі похорони відбувалися ледь не щодня.

В фойє комісаріату є стенд з портретами загиблих воїнів - земляків, серед них і капітан ЗСУ, військовий інженер 3-го полку спецпризначення, який до мобілізації працював начальником дільниці Інгульської шахти, уродженець Олесандрії Олег Кулигін. Це вони своїм життям зупинили ворожу навалу в найважчий, початковий період агресії. Підполковник Молчанов каже, що в ті часи всі мобілізовані, як і кадрові військовослужбовці української армії, йшли воювати не думаючи про матеріальні вигоди, більше того, вони йшли в бій в умовах майже повної відсутності військового і матеріального забезпечення.

Тепер військові не приховують, що українську армію цілеспрямовано знищували, і якби не жертовність добровольців і мобілізованих – утримати ситуацію під контролем було б надзвичайно складно. Якщо і взагалі можливо. Причому, мобілізаційне навантаження, в першу чергу, лягло на діючі підприємства, такі як шахти ДП «СхідГЗК», очевидно тому, що на таких підприємствах ведеться суворий облік військовозобов’язаних і підтримується тісний зв'язок з військовими комісаріатами. За час проведення АТО лише з Інгульської шахти було мобілізовано чи призвано на строкову службу більше 50 чоловік, з них шестеро – уклали контракт на продовження військової служби. Військовий комісар Маловисківського району підполковник Олександр Балабуха погоджується, що на момент початку агресії наша армія перебувала, можна сказати, в процесі стагнації.

В районному військкоматі доскорочувалися до того, що на 50 тисяч населення залишився лише один держслужбовець, а війська на передовій були, що називається, голі і босі. В таких умовах доводилося проводити мобілізацію та організовувати оборону. Тому роль Смолінської і Новокостянтинівської шахт, які є найбільшими підприємствами у Маловисківському районі, в організації мобілізації та волонтерської допомоги армії важко переоцінити. За найскромнішими підрахунками, лише ці два підприємства забезпечили чи не третину мобілізаційного потенціалу району. За словами військового комісара, наші шахтарі відзначаються згуртованістю, фаховістю, патріотизмом та відповідальністю. Був такий випадок, коли гірник, маючи двох дітей та вагітну дружину, наполіг на добровільній мобілізації, заявивши, «як я можу відмовитися, якщо воювати ідуть мої друзі з шахти»?

Добровольцем в Донецький аеропорт пішов і Олег Кулигін з Інгульської шахти. Добровольцем пішов на фронт і прохідник Новокостянтинівської шахти Віталій Лашкул, який заявив у комісаріаті, що нікуди не піде, доки його не відправлять в армію. Він загинув, захистивши своїм тілом молодого бійця під час проведення розмінування. Одночасно служили по мобілізації два рідних брати, Олександр і Євген Пашки з Смолінської шахти. Старший, Олександр, загинув, захищаючи Україну, а молодший, після демобілізації, повернувся працювати на шахту і продовжує грати за футбольну команду, капітаном якої довгі роки був його брат-герой.. 99,9 відсотків шахтарів уранових шахт Кіровоградщини проходять військову службу безпосередньо в зоні АТО. Серед них є рядові, сержанти і офіцери, а за військовими спеціальностями - це артилеристи і стрілки, танкісти і спец-призначенці, військові льотчики і морські піхотинці, розвідники і медики. Не можна не відзначити і важливу роль керівників шахт і профспілкових лідерів, в організації суттєвої матеріальної допомоги, яку надавали шахти своїм бійцям. За зібраний майже мільйон гривень добровільних внесків, для мобілізованих гірників купували якісні шоломи, бронежилети, одяг і взуття, інше військове спорядження, але і самі добровольці часто купували спорядження чи взуття за свій рахунок.

Шахти ніколи не забувають своїх воїнів, за ними зберігається заробітна плата за весь час служби. Окрім того, на шахтах постійно збирають продукти харчування для АТО, ремонтують військову техніку. На автобазі Смолінської шахти було відремонтовано військовий тягач і бронетранспортер, два військових УАЗика. Зараз ситуація з боєготовністю армії значно покращилася, але всі демобілізовані гірники переходять в запас і зараховуються до оперативного резерву першої черги, тобто будь-якої миті вони готові повернутися в розташування своїх військових частин. Демобілізовані гірники проходять військові збори. Між іншим, їм усім за це вручено подяки, тому що відмов практично немає. Якби ж така відповідальність була і серед молоді призовного віку, тому зараз чи не найважливіше завдання полягає у військово – патріотичному вихованні молоді, з обов’язковим залученням демобілізованих працівників шахт – учасників антитерористичної операції.

Між іншим, демобілізований шахтар Максим Федотов був обраний головою спілки учасників АТО Маловисківського району. Демобілізовані гірники беруть активну участь в суспільному житті, в тій же Малій Висці їх постійно запрошують для участі в проведенні патріотичних заходів, відзначення державних свят і такі ініціативи потрібно лише заохочувати і розвивати, бо хто, як не люди, які знають, що таке шахтарська праця і бойова служба, можуть підготувати гідну молодь для Збройних Сил України? З свого боку і держава, і влада на місцях, і трудові колективи не повинні забувати, що воїни, які побували в боях, теж потребують постійної уваги та всілякої підтримки, у тому числі і психологічної, адже війна для них не закінчується ніколи… Наші військовослужбовці, які дислокуються будь-де, в Кіровограді чи Олександрії, не лише захистили країну, але і насправді повернули повагу до армії, стали дійсно людьми, яких завжди називали «військовими». Соціологи недарма кажуть, що українська армія користується в суспільстві найбільшою довірою. Саме військові і мобілізовані, які залишилися вірними присязі України, показали, для чого люди обирають військову службу справою всього життя - служити вірою і правдою, попри труднощі і небезпеку. Нам залишається зробити все, що врятована ними країна була достойна жертв героїв!

Сергій Полулях