З Кропивницького до Харкова на електричках — подорожні нотатки
Довгий час Харків залишався осторонь моїх маршрутів, адже
складаючи їх я, чомусь, не звертав на це місто жодної уваги. Можливо, через те,
що мені не особливо подобаються великі міста та притаманна їм метушня. А
можливо й тому, що в мені з самого дитинства активно культивувався стереотип
про те, що в плані пам'яток схід України зовсім не цікавий. В будь-якому разу,
ця подорож повинна була розвіяти або ж підтвердити ці упередження.
В ніч перед виїздом я чомусь довго не міг заснути, хоч
добре виспатись явно б не завадило, адже попереду на мене очікувало дві ночі
без нормального сну. Однак, більше години безуспішних перекочувань з одного
боку ліжка на інший, а заснути все ніяк не вдавалось. Традиційно, як для
безсонних ночей, в голову почали лізти різні думки, в тому числі і про майбутню
подорож. До мозку, навіть, пробирались зрадницькі думки про те, а чи потрібно
це все взагалі? Чому б не залишитись вдома і не зустріти свято Конституції в
компанії сім'ї та друзів? До того ж, я ніколи до цього не подорожував на свята.
Якось вже так склалось, що вихідні та святкові дні я зовсім не розглядаю в
контексті подорожей. Здається, що в такі дні, мені абсолютно не цікаві ні
залізниця, ні подорожі. З точки зору логіки, пояснити це важко, однак цього
разу я таки наважився порушити цю абсолютно безглузду традицію. Та і те,
напевно цього не сталось, якби про день Конституції я не згадав за день перед
виїздом. Однак, всі мої думки були вже в дорозі, а тому відміняти поїздку не
хотілось.
Хоч і заснув я не раніше 2-ї години ночі, вранці
прокинувся навіть раніше за будильник. Усі нічні сумніви відійшли разом зі
сновидіннями, а тому залишались лише останні приготування перед виходом.
Неквапливо йдучи до вокзалу, я вкотре в думках скаржився на погоду. Спеку явно
не віднесеш до найкращих друзів мандрівника, однак літо, все ж, найсприятливіша
пора для подорожей, адже їм сприяє і відсутність навчання і довгі світлові дні,
за які можна набагато більше встигнути подивитись.
Вокзал Кропивницького вже працював у стандартному режимі.
Після закінчення ремонтних робіт з реконструкції арки, потяги знову радо
заїжджають у наше місто. Однак, у касі цього разу довго не могли пробити
квитки, через те, що зламався касовий апарат. Як наслідок, утворилася велика черга,
стояти в якій декому довелось ледь не 20 хвилин. Більшість пасажирів лише
махнули рукою та одразу пішли на перон, сподіваючись придбати квитки вже в
електричці. У Кропивницькому та й загалом на Одеській залізниці поблажливо
ставляться до пасажирів, які не купують білети в касах, а тому жодних проблем у
безквиткових пасажирів при виході на перон не було. Серед тих же, хто залишився
чекати квитки в касі, прокотилась хвиля невдоволення. Хтось з кінця натовпу
навіть жартівливо вигукнув, що при Порошенко такого не було. Залишалось лише
дивуватись логічному ряду цього натовпу, який лише довжиною у кілька слів
пов'язав роботоспроможність касового апарату з президенством Петра
Олексійовича.
У Кременчуку потрібно було згаяти близько 4-х годин, в
очікуванні дизеля до Полтави. Цей час я вирішив присвятити прогулянці містом,
до того ж, тут я вже не вперше, а тому встиг примітити деякі місця, які
полюбились мені. Перед виходом до центру залишалось лише поглянути на водонапірну
вежу, що височіє поруч з вокзалом. Запитаєте, навіщо? Вся справа у місцевому
повір'ї про те, що, якщо поглянути на неї, день пройде вдало, а якщо ж оминути
поглядом, то все піде шкереберть. Вірити у цю прикмету чи ні, справа кожного,
однак водонапірна вежа і без того доволі цікавий об'єкт, адже до сьогоднішнього
дня залишається найвищою точкою Кременчука.
Майже увесь час до наступної пересадки я провів у сквері
біля місцевої набережної, яка як завжди виглядала вражаюче. Досить швидко небо
затягнулось хмарами. Концентрація мого улюбленого синього кольору зашкалювала.
Перервати цю ідилію зумів лише дощ, який почав накрапати, поки я безтурботно
сидів у парку на лавочці. Часу до дизеля на Полтаву залишалось небагато, а тому
я вирішив крокувати на вокзал, де став свідком кумедного випадку, як
пасажирський потяг не відправлявся допоки чоловік не допив пиво на пероні.
Флегматичності цього пасажира можна було лише позаздрити. Із стану нірвани
чоловіка вивела лише провідниця, поквапивши його на посадку. Бачили б ви лише,
з яким болем у очах чоловік викидав половину недопитої пляшки пива у смітник!
Після відправлення пасажирського потягу перон раптом
спорожнів і на ньому залишився лише я один. До наступної електрички мого
маршруту “Полатва — Огульці” залишалось близько двох годин. Мій організм вперше
за день відчув ознаки втоми. Оскільки часу було вдосталь я відправився до
цілодобового магазинчику за чаєм та булочкою. На годиннику вже було за північ,
однак поруч з вокзалом ще можна було зустріти поодиноких прохожих. А в скверику
перед привокзальною площею місцева молодь влаштувала гулянку з алкоголем та
гучною музикою. Всередині ж вокзалу атмосфера була цілком протилежною — в залі
очікування солодко дрімала більша кількість пасажирів, в очікуванні своїх
потягів. Як і на будь-якому вокзалі не обійшлось і без деяких підозрілих
особистостей, які раптово з'являлись і зникали, то у залі очікування, то на
пероні. Що ж, цілковитої безпеки під час подорожей не може гарантувати ніхто,
та дякувати Богу неприємності все ще продовжують оминати мене. Хоч, у стані
втоми та недосипання набагато важче залишатись уважним та сконцентрованим, чим,
звичайно ж, часто і користуються шахраї.
На годиннику було вже близько другої ночі, коли на
посадку подали електричку до станції Огульці, яка є проміжною між Полтавою та
Харковом. Однак, тієї ночі вона явно не користувалась популярністю серед
пасажирів, адже в моєму вагоні, окрім мене, було ще всього дві людини. Отож,
залишалось лише дочекатись перевірки квитків і спробувати заснути, тим більше,
що організм на той момент вже почав вимагати бодай мінімального відпочинку. Не
можу сказати точно скільки зміг так поспати, адже такий стан організму мозку
дуже важко розпізнавати, однак хоча б подрімати мені вдалось і бодай мої зорові
рецептори зуміли відпочити. Прокидався я лише від шуму проходячих повз грузових
потягів, страшенний гул яких щоразу будив мене.
До станції Огульці електричка прибула близько 5-ї години
ранку. Перше, що відчувалось у порівнянні з минулим днем — набагато прохолодніша
похода, яка разом з пронизливим вітром змушувала мене у прямому сенсі цокотіти
зубами. Із розмов людей, які також очікували електричку до Харкова, стало
зрозуміло, що вночі тут пройшла страшенна гроза, внаслідок якої селище
виявилось повністю знеструмленим. Похолодання та погіршення погодних умов, про
яке говорили синоптики, таки справдилось. Хоч така погода і була набагато краща
за спеку, та все ж потрапити під дощ також не хотілось, тому мені лишалось лише
здогадуватись, якими погодними умовами мене зустріне Харків. Тим часом
електричка вже була подана для посадки. Вона була останньою на шляху до столиці
Слобожанщини. Трохи більше ніж за годину я вже мав бути на місці. Про все
побачене та відчуте у Харкові читайте незабаром у продовжені матеріалу.
текст і фото – Олександр Нікітін
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?