Як я читав буквар

16.03.20, 12:00

Ця історія більше грунтується на маминих спогадах, я згадую лише окремі яскраві моменти, які спливають у пам’яті, коли мама розповідає мені про ті часи. А розпочалося все з того, що я був вже досить «дорослим» і мені потрібно було йти в дитячий садок. Я туди не дуже хотів, і досі пам’ятаю той заклад. Тоді я ні з чим його порівняти не міг, але він просто мене відштовхував. Зараз я б його порівняв із концентраційним табором у мініатюрі.

Це була велика сіра хата на дві половини, в одній половині – кухня, в іншій – спальня із десятком розкладних ліжок, схожих на розкладні стільці (два прямокутника з дерева, з’єднані болтами і між ними – натягнуте цупке полотно). Ці ліжка легко і швидко складались, їх ставили під стінки, а матрасики і ковдрочки застилались посередині кімнати на підлогу. На них малеча гралась, коли на дворі була непогода. Можливо через таку форму ігрової увесь заклад називали «Майданом»? А можливо вже тоді нас готували до важливих історичних подій? Хто знає.

Навколо будинку теж все було сірим. Широкий двір обгороджений забором із обаполу. Збоку стояла кабиця, на якій влітку нам готували їжу і стіл під довгим навісом, де ми їли. Посередині - велика куча піску, наприкінці двору – сарай для дров і брикету, оббитий рубероїдом, який страшенно воняв влітку. Жодного деревця у дворі не було, не кажучи вже про квіти. За забором – зарослі дерези, і все.

Звичайно, я страшенно не хотів туди ходити. Та одного разу мене все ж таки підкупили. Якось після роботи, мама разом зі мною зайшла в контору колгоспу по справах, адже була директором і постійно мала вирішувати якісь питання. Я ж випадково попав до кімнати, де саме розклали нові іграшки, які щойно купили для дитячого садка. Було багато ляльок, дзиг, машинок і так далі. Мені ж найбільше сподобався маленький трактор «Білорусь» без кабіни. Він заводився, деренчав «по-справжньому» і сам їхав. Тому вже наступного дня я без спротиву пішов до садочка. Грався я не довго, бо, як завжди, іграшки швидко поламались, а більше нічого цікавого нам не пропонували. На дворі ж була весна, повітря нагрілося – красота!

Я не міг довго всидіти на місці тому відправлявся в подорожі, а точніше – тікав. Мама говорила, що це траплялося часто. Але я пам’ятаю тільки один випадок. Тоді я пішов до ставка, який був неподалік, спустився нижче дамби і розглядав скелет великої рибини на березі. Мені вона здавалася навіть більшою за мене. Зимою під кригою у ставку риба задихнулась і як спала вода на березі було багато таких скелетів, які цікаво було розглядати. За цим заняттям мене і застали. Я отримав порцію шльопків, потім якийсь час постояв у кутку і був готовий до нових подорожей.

Коли я балувався, то найбільше боявся не тата і не мами, а одного чоловіка, бригадира. Він мав колючі вуса, їздив на бедці, носив сині галіфе і зелений френч. Мої батьки з ним дружили і він інколи заїздив до нас, брав мене на руки, «лоскотав» вусами і називав мене зятьом. Мені подобалась його дочка Люся, яка вчилась вже у восьмому класі, була дуже гарна, завжди весела із ямочками на щоках, і я мамі заявив, що вона буде моєю дружиною. Тож, коли вже нічого не допомагало привести мене до тями, мама обіцяла, що попросить бригадира мене знайти і привести в садок, і це на мене діяло. Та чаша терпіння переповнилася після одного випадку, який я смутно пам’ятаю, але з розповідей мами все було саме так...

Коли всі діти і виховательки в обід заснули, я вийшов на двір, вигорнув попіл із «кабиці», зняв конфорки, надів каструльку на голову, взяв якийсь держак, заліз в плиту і почав гратися у танкову баталію. Саме у цей момент прийшла мама, щоб забрати мене додому трохи раніше. Вона впізнала мене скоріше по голосу і по моїй реакції, коли я, побачивши її, почав «змотувати вудочки». Мене обгорнули в якусь ганчірку, бо відмити на місці було неможливо, і закутаного транспортували додому.

Після цього я жодного разу не був в садочку, натомість зайняв постійне місце на останній парті у класі і сидів на маминих уроках. Зі мною займались «досвідчені», учні які були готові були робити будь-що, аби тільки не математику, яку мама викладала. Я швидко опановував «шкільну науку» і всі премудрості, яким вчителі звичайно не навчають, і які можна перейняти у найбільш «авторитетних» учнів.

Мама згадує, як я малював і пробував писати те, що вона писала на дошці. Звичайно, я нічого не розумів, але копіював, щось клеїв. Це мені дуже подобалось. Тому вони з папою вирішили, щоб я даремно не втрачав час, віддати мене до першого класу у шість з половиною років. Тож, я пішов до школи і радощам не було меж! Мені все так подобалось, що я із задоволенням писав палички, цифри і букви, робив палички із дерези для рахунку і зв’язував їх по десятках. Клеїв, ліпив, малював – мене не можна було відірвати від такого заняття! Особливо перед новим роком, коли ми виготовляли іграшки на ялинку із палітурок від старих зошитів.

Класи були, як мені здається, були великі – по чотири ряди парт, а я сидів на другому від дверей ряді, на першій парті. Вчителька у нас була одна на два класи – перший і третій. Їй звичайно було нелегко прослідкувати за кожним. Тому тим хто добре навчався, уваги було менше. Я вірші вивчав, раз прослухавши як вчитель читала, і навіть зараз деякі пам’ятаю. Наприклад про те як «…їхали в трамваї мама я, і тато, і було в трамваї так людей багато…».

І все б було добре, якби не один прикрий випадок. Я саме клеїв чергове домашнє завдання. Якийсь фонарик на ялинку. І мама попросила мене прочитати домашнє завдання з «Букваря». Я, не довго думаючи, взяв буквар, а думками був біля іграшки, тож я почав швидко читати, намагаючись закінчити з книжкою і повернутися до фон арика. Та коли я підвів очі на маму, то дуже здивувався її виразу обличчя... Вона так дивилась на мене, ніби вперше бачила! А вся справа була в тому, що «Буквар» був... перевернутий до гори ногами, а я ж водив пальцем по тексту та ще й намагався як можна виразніше його «прочитати».

Як виявилось, я взагалі не мав поняття що значить читати, а просто у школі, кілька раз прослухавши текст, коли його читала вчителька, вивчив все напам’ять. А ми ж уже закінчували (!) вивчати «Буквар», і потрібно було переходити до «Читанки». А там вже таке не проходило, бо тексти були і більші, і складніші.

Ось так у той перший навчальний закінчилась моя спроба освоєння навчальної програми. Друга спроба розпочалася вже наступної осені, коли вже було сім років. Вона успішно закінчилась отриманням золотої медалі через десять років.

текст - Олег Талашкевич