Прем’єри вікенду: сталеві вуса та душевний джаз
Напередодні останніх вихідних року в український прокат вийшли два фільми, які очікували і які (спойлер!) не розчарували. Тому якщо серед передноворічних клопотів у вас є кілька вільних годин – наважимося порекомендувати похід в кіно – і стрічки достойні, і варто підтримати кінотеатри напередодні оголошеного нокдауну.
Після перегляду цього фільму фраза "І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь" для мене відтепер буде сприйматися по-іншому. Не може не тішити, що в Україні з’являється максимально якісне мейнстримне кіно без зайвого героїчного пафосу, мало того, навіть з добрим стьобом над постаттю Тараса Шевченка та його сталевими… вусами.
Уже з назви зрозуміло, що автори стрічки на чолі з режисером Романом Перфільєвим вирішили віддати данину не тільки Кобзареві, але й Квентіну Тарантіно. Якщо перебирати фільмографію останнього, то «Безславні кріпаки» більше за все нагадують "Джанго звільненого", тільки події відбуваються не в Америці часів рабовласництва, а в Україні середини 19 ст. з підступними панами та їхніми жорстокими слугами-головорізами, нещасними наймичками-покритками, підприємливими євреями, «вільними» козаками тощо. Але це ще не все. Творча група, певно, вирішила, що відриватися – так відриватися та ще й приплела сюди японців, котрі нібито приїжджають за українками-кріпачками.
Але такий ось «сюр», як це не дивно, працює. Картинка динамічна, яскрава, робота художників по гриму й костюмах змушує іноді повірити в те, що ми дійсно дивимося якесь заокеанське кіно (у перших сценах мені здалося що головну жіночу роль виконує Гелена Бонем-Картер), за бойові сцени відверто не соромно. І як же можна було наслідувати великого Квентіна, забувши про соковиті діалоги – і тут все на рівні. Наявна як і тарантинівська брутальність ("Я сьогодні не в настрої, тому стріляю без розбору"), так і вітчизняний колорит ("Всрався, та ще й криво"), дотепно підібрана й лайка («Це ти, сучий сину? – Не ображай мою матір»). Гарно вписався в саундтрек фанк 1970-х, шкода, що його мало. Хотілося б і побільше іронічного опрацювання відомих творів чи фраз Шевченка.
І не можна не відмітити акторські роботи: якщо багатьом відомо, на що здатний Роман Луцький, то от Сергій Стрельников (ще раз респект костюмерам-гримерам, його дійсно можна сприйняти за якогось японського актора) та Андрій Маліновський в амплуа головного негативного персонажа - приємне відкриття.
Загалом, якщо не налаштовуватися на серйозне кіно, то від «Безславних кріпаків» можна отримати море задоволення. Та навіть якщо і налаштовуватися - впевнений, творча група стрічки своїм вправним, нетупим дуркуванням змусить будь-якого глядача принаймні посміхнутися, якщо не сповзти під крісло.
Уже якось і нецікаво: чергова робота від Pixar – черговий мультшедевр. І традиційно він не зовсім для дітей. Ну так, є там всередині динамічні до милоти дуркувальні епізоди з котом, але здебільшого картина торкається дорослих проблем.
Якщо проводити паралелі з попередніми стрічками студії, то чи не найбільше спільного можна знайти з «Коко», адже в обох картинах головні герої прагнуть займатися музикою, але наражаються на нерозуміння близьких. Провідний персонаж «Душі» Джо Гарднер ще з підліткового віку хоче бути джазовим піаністом, але наразі задовольняється роботою в школі, бо, як переконана його мама, джаз не забезпечить йому медичну страховку, пенсію й інші складові соцпакету. До речі, в одній з початкових сцен фільму в шкільному оркестрі можна побачити хлопчика в худі з гітарою, який ну дуже нагадує Мігеля з «Коко». А трансцендентальне занурення в психологію з квантовими потоками, астралами, формуванням характеру змушує пригадати бомбічний «Думками навиворіт».
«Ми так жили, немов співали джаз…» - якби автори стрічки знали про цю пісню «Мертвого півня», то сміливо могли б брати її в саундтрек. Адже саме джаз грає головний герой, а це, як відомо, вільна музика вільних людей. І знаходиться нарешті душа, яка демонструє (або нагадує) Джо, як це – бути вільним. Що аби знайти порозуміння з матір’ю – слід просто «по душах» з нею поговорити. Що не варто настільки замикатися у своїх проблемах, щоб жодного разу не підняти тему, чому твій перукар, котрого ти регулярно відвідуєш і з ким немало спілкуєшся, працює саме в барбер-шопі, хоча мріяв він зовсім про інший фах. Не знаю, як кого з глядачів, але мене ця сцена розмови в барбер-шопі торкнула чи не найсильніше у фільмі.
Серед усього іншого, приємно відзначити, що Pixar залишилися вірними своєму інтелектуальному гумору. Скажімо, одним з головних персонажів є душа, менторами якої свого часу були і Архімед, і Лінкольн, і Оруелл, і Матір Тереза, і ще кількадесят історичних постатей, але всі вони не спромоглися віднайти її "творчу іскру" – і наприкінці автори символічно продемонструють, чому. І взагалі, модному нині менторству, коучінгу, курсам особистісного розвитку неабияк «дістається» по ходу стрічки і ти справді під фінал замислюєшся, а хто надихає тих, чия робота – надихати інших? Натомість дуже симпатично, добродушно показана робота шкільного вчителя, і за це моя педагогічна освіта вимагає поставити «Душі» додатковий «плюсик». ("Ісус бачить, що вчителі нині в дефіциті").
Тож,вітаємо Pixar та режисера Пітера Доктера з черговою успішною роботою, котра, як завжди, дає поживу і для розуму, і для душі. Дивіться добре кіно – думайте, відчувайте!
Автор – Дмитро Шульга
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?