Безпека журналісток:сигнал SOS на тлі красивої картинки?
Конфлікти, агресія,
напади вже давно стали типовою особливістю професії журналіста, де більшість
працівників – жінки. Лідирують у переліку недружніх проявів онлайн-атаки та
булінг у соцмережах, про які в експрес-анкетуванні Національної спілки
журналістів України згадали практично всі з опитаних жінок-журналісток.
Учасниці опитування також вказують чіпляння ярликів про «жіночу» та «нежіночу»
справу, сексизм, фізичні атаки, словесні погрози та домагання.
Але це далеко не
повний «джентльменський набір», із яким доводиться стикатись журналісткам у
професійній діяльності. Доповнюють його погрози членам родини, псування майна та
підпал редакцій.
Загалом за п’ять останніх років понад 140 українських журналісток зазнали нападів. Таку статистику оприлюднила перша секретар Національної спілки журналістів Ліна Кущ під час експертної онлайн-дискусії «Актуальні питання безпеки жінок-журналісток в Україні». Вона зазначила, що 35 – 37 відсотків від загальної кількості потерпілих працівників медіа – жінки.
Вона підкреслює, що жінки-журналістки зустрічаються з подвійною дискримінацією: з одного боку, їх атакують як фахівчинь, з іншого – як жінок.
«Але про це не треба говорити»?
Цю історію журналістка агенції CBN Анастасія Мусатенко (м. Кропивницький) пережила 17 років тому, під час Помаранчевої революції у 2004 році. Але й досі згадує про неї з хвилюванням.
Одного вечора здала зміну і поверталася додому. Зайшла до маршрутки, аж туди заходять ті самі хлопці. «Ми ж тебе попереджали, і не раз!», - кажуть вони й пояснюють, що будуть зараз зі мною робити. Пасажири повідвертались до вікна, чекати допомоги нізвідки. Я згадую, що напередодні сильно побили мого колегу Гену Рибченкова, і розумію, що хлопці не жартують. А тим часом на зупинці вийшов останній пасажир.
Маршрутка вже рушила й почала набирати швидкість, але я встигла на ходу вистрибнути. Прожогом вскочила в перше-ліпше таксі і мала такий вигляд, що таксист відвіз мене без грошей додому, ще й дочекався, поки я піднімусь у квартиру. Це найстрашніше, що було зі мною, і, сподіваюся, не повториться ні з ким із моїх колег, - каже Анастасія.
В цілому безпека жінок-журналісток – це цілий комплекс проблем, які посилює ще й той факт, що більшість подібних випадків зазвичай замовчується. Про них не прийнято говорити в редакціях, в оточенні рідних та знайомих. Суспільство ставиться до цих моментів упереджено («Сама винна!») або взагалі ігнорує, що знецінює зусилля зробити проблему видимою.
– Їх не питають про це, тому й не говорять. Але як тільки починаєш спілкуватися з колегами – все міняється. Мій особистий досвід показує, що з такими проблемами стикалися всі, - каже вона.
Наталія має чималий досвід роботи у зонах конфлікту і знає не з чуток про інциденти.
– Побільшало атак, штовханини. Журналістку можуть штовхнути, притиснути до стінки, накричати, обматюкати. До цього треба бути готовими під час масових заходів. Але більшість колег не ставиться до цього як до проблеми. Молоду кореспондентку Суспільного штовхали, а редакторка навіть не звернула увагу, що дівчині потрібно було хоча б зателефонувати. Після таких історій треба писати заяву в поліцію. З іншого боку – проговорити, а не просто сказати «молодець». Не всі можуть себе відстояти, але обговорювати такі ризики в команді треба, - радить Наталія Гуменюк.
Їй пощастило знайти підтримку колег і через суд добитися покарання для свого кривдника. У грудні минулого року під час зйомок сюжету на столичній станції метро «Видубичі» на знімальну групу напав чоловік. Камілла написала заяву до поліції, і правоохоронці дуже швидко знайшли зловмисника, передали справу до суду та винесли вирок: обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк.
Але одна справа – ексцеси під час виконання редакційних завдань, а інша – погрози та залякування поза роботою. Наприклад, експертці зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека» Тетяні Поповій п’ять разів погрожували розправою.
– А коли у 2016 році прийшла погроза вбити мене і мою дитину, я написала заяву до поліції. Та справу через рік закрили. Мене жодного разу не викликали на допит. Я сама прийшла в центральний офіс Нацполіції. Мені сказали: «А в чому проблема? Чому вам здається, що це ненормально?». Винних навіть не встановили, - каже вона.
Тетяна навела приклад своєї білоруської колеги, яка також стикнулася з прикрою історією. Вона вирішила, що її атакує парамілітарна група праворадикального угрупування, яку вважають причетною до вбивства журналіста Павла Шеремета.
– На неї була досить серйозна атака через соцмережі, думала, що її телефон хтось зламав. Вони її ментально атакували. Мій редактор сумнівається, чи потрібно порушувати цю тему в телепередачі. Каже: якщо це наймані вбивці, то чим це може закінчитися для нас? - зазначає Тетяна Попова.
– Ми всі працюємо зараз в інтернеті, фейсбук, Тік-Ток, Інстаграм, Телеграм. Є можливість коментувати дописи, відео, журналістські розслідування. І якраз тут жінки стикаються з булінгом, тролінгом, отримують повідомлення з погрозами на месенджер. Це обговорення зовнішнього вигляду, віку, сімейного стану тощо, - каже вона.
«Що з зубами? Вони ж криві у ведучої!». «Пальцями перестань тикати, пліткарка». «Кидай молоти нісенітниці, кидай роботу і швидше валяй до Польщі чи Голандії ротом працювати. А то вік підтискає, далі Окружної попиту на тебе не буде». «Іди додому варити борщ, а не лізь у хижі чоловічі ігри».
Це реальні дописи для реальних людей, зазначає Роксолана Арійончик. Вона доводить, що агресивні дії напряму пов’язані з професійною діяльністю потерпілих. Наприклад, журналістка-фрілансерка Любов Величко зазнала масивної онлайн-атаки після серії розслідувальних матеріалів.
Вона переконана, що ініціатори цих публікацій хотіли змусити її страждати. Коли таких публікацій десятки, це не може не діяти на журналіста психологічно, яким би він підготовленим не був. Любов підкреслює: у таких випадках потрібно публічно пояснювати своїй аудиторії, своїм знайомим і рідним, що насправді відбувається. Мовчання – це позиція жертви, і цього й чекають люди, які генерують подібний контент.
– Але ці люди мають розуміти, що вони стикнулися не з переляканою дівчинкою, а з професіоналкою, яка знає, що вона робить, відповідає за кожне слово у своїй публікації, і яка не боїться захищати свої права в суді. І саме те, що за мною правда, допомагало мені морально протистояти цим атакам. Я хотіла показати приклад іншим жінкам, що не можна мовчати, якщо тебе ображають, - зауважила Любов Величко.
Ця історія закінчилася тим, що нападники забрали свій судовий позов і зняли рекламу з Гугл та фейсбук. Але вона, більше, виняток із правил, ніж норма. Бо в більшості випадків напади на журналістів розслідуються в’яло, а то й зовсім сходять нанівець.
Разом з тим злісні коментарі породжують комплекси і навіть змушують журналісток піти з професії. Водночас у Кримінальному Кодексі поки що немає статті, у якій би йшлося про кібер-злочини проти жінок-журналісток.
Злочин і покарання
Експерти зазначають, що насильство проти жінок є однією з найпоширеніших у світі форм агресії, і ця тенденція зростає. Стосується вона й журналістики, де жінка перебуває в зоні ризику. Це підтверджують реальні приклади з діяльності українських видань, особливо тих, які спеціалізуються на антикорупційних розслідуваннях.
– У нашій редакції працює вісім дівчат, шість із них зазнали цькування в інтернеті, п’ятеро – фізичних нападів. Характерно, що всі напади відбувалися за протекції можновладців: депутатів, їхніх помічників, навіть міського голови. Тиск чинили саме чоловіки, - зазначає Роксолана Арійончик.
Ось перелік інцидентів проти журналісток, що працюють у ВГО «Стоп корупції».
- У Київській області депутат сільської ради незаконно встановив шлагбаум. Коли журналістка проводила розслідування, її штовхали та ображали нецензурною лексикою.
- У Марганці товариш міського голови напав на журналістку.
- У Рівному міський голова наїхав автівкою на знімальну групу, де перебувала журналістка. Потім їй надходили погрози соцмережами.
- У Прилуках під час передвиборної кампанії 2020 року помічник кандидата в народні депутати тягав за руки й кидав камеру, коли журналістка фіксувала підкуп виборців. Незважаючи на те, що справу скеровано до суду, розслідування інциденту затягується.
– Напад відбувся у 2018 році й повторювався двічі. Я проводила розслідування щодо незаконного майна голови Київського райсуду Одеси Сергія Чванкіна, який задекларував свій елітний маєток на тещу – колишню вчительку. Питання «Звідки у простої пенсіонерки мільйон доларів?» не сподобалося пану Чванкіну. Він запросив нас на пресконференцію, а разом з нами й близько 30 тітушок, - розповідає Ася Клітна.
Вона наголошує: напад на знімальну групу стався саме в залі суду.
– До мене піходить хлопчик спортивної статури і каже: «Ето кому ж ти отс*сала, чтоби с такім є***льніком на работу устроіться?». Ми написали заяву про напад на нас, це 171 стаття, але заява просто десь загубилась. Через вісім місяців ми знову приїхали до Одеси, і знову на нас напали ті ж тітушки. Вони слідкували за нами щоразу, коли наша знімальна група приїздила до їхнього міста, і на доказ цього перелічили всі ті готелі, в яких ми зупинялися. Зрештою, нам побили машину і сказали, що ми не доїдемо до Києва. На це поліція реагувала так, ніби все нормально, - розповідає Ася.
На жаль, більшість злочинів поти журналістів в Україні так і залишаються нерозкритими. Справи про побиття затягуються на стадії досудового розгляду, пояснює Роксолана Арійончик.
– У нас є два вироки, підкріплені Верховним судом, але звучать вони так: особа звільняється у зв’язку зі спливом строку притягнення до відповідальності. Можновладці, які вчиняють напади на журналістів, можуть дозволити собі адвоката, й свідомо затягують досудове розслідування. Треба на законодавчому рівні цю проблему вирішувати, - переконана вона.
Секс із чиновниками
Втім, погрози, побиття і залякування – далеко не весь перелік викликів, з якими стикаються журналістки. Нещодавно у фейсбук-групі «Жінки в медіа» була опублікована історія про двох регіональних журналісток, котрих керівництво редакції примушувало до інтимних стосунків із посадовцями.
– Чиновники могли обирати, яка журналістка до них сьогодні поїде на інтерв’ю з «продовженням». Це жахлива проблема, - зазначаєекспертка Тетяна Попова. Її підтримує й Любов Величко, яка, власне, й оприлюднила цю історію в соцмережах.
– Дівчата переїхали до Києва і більше не працюють у тій редакції. Але вони просили мене зі страхом і мольбою не оприлюднювати імені. Дівчата реально бояться. Але я вважаю, що потрібно скласти лист ганьби й оприлюднити прізвища посадовців, які дозволяють собі принижувати журналісток образами та діями сексуального характеру, щоб ці люди стали персонами нон грата у своєму середовищі та в суспільстві загалом, - переконана Любов Величко.
Зіштовхнулася з зазіханнями сексуального характеру і журналістка-міжнародниця й дослідниця Катерина Малафєєва. Але, за її словами, вона не вбачала в цьому нічого особливого.
– Я не звертала уваги на прояви сексизму та сексуальні домагання, доки не побувала на навчанні у Великобританії. Нас не вчили цьому ні в університетах, ні в школі. Лише у Лондоні я зрозуміла, наскільки часто це траплялося зі мною. Тоді я вирішила, що треба на звертати увагу на цю проблему і щось змінювати. Насправді важливо, що ти – журналіст, і ти маєш працювати за будь-яких умов, і неважливо, яка в тебе стать. І ти просто намагаєшся поховати деякі моменти у своїй пам’яті, - зазначає вона.
– Цим ви робите шкоду іншим колегам, які прийдуть після вас. Потрібно ретельно готуватися до кожного відрядження, щоб передбачити всі ситуації та варіанти їх вирішення, - каже вона.
Загалом харасмент – типове явище під час висвітлення подій у гарячих точках та зоні конфлікту. Ризик сексуального домагання, коли дівчина залишається сам-на-сам з чоловіками або подорожує сама, є завжди, каже Наталія Гуменюк.
– Ми знаємо, як довго дівчата торували собі шлях до військової журналістики. І таке, напевно, траплялося з ними, бо війна, люди у формі, різні ситуації. Але про таке говорити соромились. Бо якщо раптом з ними щось станеться, скажуть: «А, це слабка стать, дівчині там не місце!». Але ж питання не в цьому. Питання в тому, що люди не мають так себе поводити, - розмірковує вона.
На думку Сергія Гузя, редактора видання “Пильний погляд” у місті Камянському, сексизм є найбільш небезпечним і поширеним.
– В мене були в редакції випадки, коли приходили молоді дівчата і буквально плакали, що до них ставляться не як до журналісток, а як до молоденьких гарненьких дівчаток. Доводилося телефонувати кривдникам і сваритися, погрожуючи оприлюдненням, якщо таке повториться. Дехто з дівчат не витримує усього цього і йде у іншу професію (тут загалом не тільки через сексизм, а взагалі у сукупності вад професії). Та головне – сексизм принижує гідність будь-якої журналістки. Мені, чесно кажучи, бридко потім дивитися в очі таким "героям". І ось ця проблема трапляється навіть частіше, ніж погрози чи залякування, хоча видається і не такою небезпечною на перший погляд, - каже він.
Агресія без кордонів
Наведені приклади свідчать по те, що журналістика вже давно стала однією з найнебезпечніших професій у світі. У доповіді ЮНЕСКО до Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів йдеться про те, що на представників медіа нападають не в зоні конфліктів, а в мирних і, здавалося б, цілком благополучних країнах. Доводить це й приклад редакторки сайту «Новини краю» Нерінги Тушкявічене з литовського міста Каунаса. Під час тренінгу для регіональних журналістів, що проходив у рамках проекту «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», вона розповіла, що постійно критикує місцеву владу, а тій, у свою чергу, критика не подобається. Своє невдоволення мер висловлює не напряму, а за допомогою ботів у соцмережах.
«У мера є боти, які постійно працюють у соцмережах проти мене, пишуть образи. Напряму мені не погрожували, а от моїх дітей у школі ігнорували. Одного разу я дізналася, що працівник місцевого самоврядування в робочий час косить пшеницю на своєму полі. Я поїхала, сфотографувала його в комбайні, все чудово, їду додому. Але ці люди швидко догнали мене і почали зіштовхувати мою машину з дороги. Зі мною була 12-річна донька. Я їй крикнула: «Давай, фотографуй!», і ці фото нам дуже допомогли в поліції. Хоча наша поліція казала мені: «Ну, нічого страшного не сталося». Це змусило мене подумати, що правоохоронці все-таки більше на боці чиновників, аніж інтересів громадян. Тоді я написала генеральному комісару й попрохала, щоб цей інцидент розслідував Вільнюс. Після цього розслідування у водія, який влаштував мені погоню, відібрали права».
Загалом, як свідчать щомісячні звіти Коаліції для жінок у журналістиці (CFWIJ), журналісток постійно атакують і, що найстрашніше, вбивають. Лише протягом 2021 року організація зафіксувала низку смертей журналісток у різних частинах світу.
Січень: чоловік убив відому алжирську журналістку Тін Хінан Ласеб з каналу Amazigh (TV4) ENTV, а в Камеруні під час нападу сепаратистів на колону в Нікві загинула Ребекка Джеме Іябо.
Березень: Лінн Мюррей була однією з десяти жертв стрілянини в продуктовому магазині King's в Боулдер Колорадо, а в афганському Джалалабаді терористи розстріляли трьох працівниць радіо і ТБ «Енікасс».
Квітень: американську журналістку Авіву Окесон-Хаберман знайшли у своїй квартирі мертвою від вогнепального поранення.
Травень: журналістка Ріма Саад вбита у своїй квартирі разом із дітьми та чоловіком під час нападу ізраїльських сил на цивільні резиденції в місті Газа.
Червень: репортерка Ariana News Міна Хайрі вбита в Кабулі.
Листопад: у Кенії загинула працівниця BBC Кейт Мітчелл, а в Ємені Раша Абдулла аль-Харазі та її ненароджена дитина загинули в результаті вибуху автомобіля.
Агресія проти жінок-журналісток – загалом міжнародна проблема, зазначає Ліна Кущ, яка віднедавна представляє Україну в організації New Europeans.
– Я вважаю, що про це потрібно говорити на різних рівнях, обговорювати з експертами й урядовцями. Якщо ми не будемо виносити обговорення теми образливого ставлення до журналісток на широкий загал, то ніколи не знайдемо рішення! - каже вона.
Отож, сам факт визнання проблеми, яка довго замовчувалась, означає, що перший крок до подолання проблеми зроблений. Суспільство має усвідомити, що журналісти і журналістки – такі ж важливі й цінні персони, як і президенти, прем’єр-міністри, депутати. Адже вони розповідають правду.
авторка - Людмила Макей
Фото: Національна
спілка журналістів, а також із фейсбук-сторінок Головного управління
Національної поліції в Закарпатській області та героїнь і героїв статті
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?