Набережна, дівчата, сквери: Що подивитись за чотири години у Кременчуку?

01.11.18, 18:00

Перша моя самостійна подорож до Ніжина та Чернігова була свого роду випробуванням. Це був перший раз, коли я їхав так далеко від дому. Після повернення додому, в мене вже було бачення щодо всіх переваг та недоліків подорожей електричками. Туристи з досвідом не дадуть збрехати : подорожі – викликають залежність. Тож, попри всю складність моїх маршрутів, попри недоспані ночі та сумніви на початковому етапі у доцільності поїздок, через деякий час після повернення, у мене знову виникло непереборне бажання кудись поїхати.

Бажання продовжити знайомство з Полтавщиною, з`явилось у мене ще під час вищезгаданої першої поїздки, в Гребінці, коли після посадки в дизель-поїзд до Ніжина, з паралельної сторони вокзалу, почалась посадка на електричку до Полтави. Вже тоді я знав, що це місто стане наступним в переліку відвіданих мною. Єдине, що турбувало мене, так це велика різниця у часі між прибуттям дизеля зі станції імені Тараса Шевченко та відправленням електрички з Гребінки до Полтави. В очікуванні пересадки, мені довелося б провести в Гребінці ледь не сім годин. Звичайно ж, такий розклад не дуже радував мене, тож я вирішив спробувати знайти інші напрямки для своєї подорожі. Рішення знайшлось достатньо швидко. У Знам’янці, замість електрички до Шевченко, я вирішив їхати приміським поїздом спочатку до Кременчука, а вже звідти, через Ромодан, у Полтаву.

Кременчук на етапі планування маршруту сприймався, скоріше як вимушена зупинка, аніж як туристична ціль. Чомусь, мені це місто уявлялось як типово промислове, позбавлене якогось особливого шарму та привабливості. Все, що я знав – це якісь залишкові знання з уроків географії, тож Кременчук у мене асоціювався в першу чергу з водосховищем, автомобілями КРаз та вагонами метрополітену, які тут виготовляють. Про якісь культурні пам`ятки мені було нічого не відомо. До того ж, воно вибивалось із моїх уявлень про типове містечко Полтавської області.

Вокзал у Кропивницькому

Сувора промислова спрямованість не нагадувала нічого спільного з тією Полтавщиною, яка асоціювалась у мене, в першу чергу, з осередком українських традицій. Точніше, навіть, не традицій, а якогось загального духу українськості, з яким у мене завжди пов’язувалась Полтавська область. Навіть після того, як я відвідав це місто, воно все рівно залишилось для мене ніби окремою одиницею всередині Полтавської області. Однак, про те, чому це місто так не схоже на інші міста Полтавщини, я розповім трохи пізніше.

А подорож моя розпочиналась вже традиційно з вокзалу у Кропивницькому. Електричка «Колосівка – Знам’янка» – обов`язкова частина чи не кожної моєї подорожі. Краєвиди за вікном впізнаються з легкістю, тож саме тут, частіше за все, і виникають сумніви щодо доцільності подорожі загалом. Цього разу, вони не були такими сильними, як під час першої поїздки, а сприймались як невід`ємна складова мислення невпевненої у собі людини. Зрештою, допитливість та жага до чогось нового завжди переважали в мені, тож я був переконаний, що легкий песимізм є ні чим іншим, як передвісником вдалої подорожі. Звичайно, в такі моменти шкодуєш про те, що їздити доводиться одному, оскільки, в будь-якому разі, навіть мінімальна компанія додає жвавості у подорож. Коли ж. подорожуєш сам, находить відчуття якоїсь дивакуватості, особливо, коли розумієш, що з твого кола друзів, подорожами особливо ніхто і не цікавиться, до того ж , ще й у такому специфічному вигляді.

Знам`янка зустріла мене також доволі звично. Погода стояла сонячна та спекотна. І хоч як би я не лаявся на антициклон, який тоді приніс в Україну таку погоду, прохолодніше від цього не ставало. Однак, хоч як би я не ненавидів літню погоду, ця пора року – чи не найвдаліше підходить для подорожей, особливо, на далекі відстані. Тож, ховаючись від палючого сонця, я поспішив у середину вокзалу. Символом залу очікуванням Знам’янки, для мене завжди буде годинник, який висить на стіні над виходом. Кожного разу, їдучи кудись, я рахую скільки годин мені доведеться провести в дорозі. Трошки підкріпившись взятими з дому бутербродами, я вирішив іти за квитками. Стоячи у черзі, зрозумів, що зовсім не знаю, звідки відправлятиметься мій приміський поїзд. До цього, у напрямку Кременчука я ніколи не їздив, тож з якої платформи буде здійснюватись посадка – не знав.

Вокзал Кременчука

На першій – стояла електричка до Одеси, на другій – до станції імені Тараса Шевченка. Тоді, я второпав, що посадка на Кременчук проводитиметься з самої крайньої платформи, вихід до якої можливий лише через підземний перехід. Дівчина переді мною також взяла квиток до Кременчука, тож, щоб точно нічого не переплутати, я вирішив весь час ходити за нею, допоки вона не виведе мене до потрібної платформи. Йдучи позаду, як приклеєний, я міг лише позаздрити виносливості цієї молодиці. Навіть, з величезною сумкоюму руці, вона настільки щвидко йшла по переходу, що інколи мені навіть доводилось неабияк прискорювати крок, для того, щоб не відстати. Нарешті, ми вийшли до потрібної платформи.

Як виявилось, до Кременчука курсує не електричка, а звичайний тепловоз з двома плацкартними вагонами. Проїзд у такому міні-потязі коштує за звичайним приміським тарифом. Така ситуація застала мене зненацька і весь час до відправлення поїзда, я відчував себе достатньо незручно, оскільки обстановка всередині була зовсім не такою, як всередині електрички. Однак, я вперше їхав по цій залізничній гілці, тож вмостившись зручніше, став вивчати станції, які траплялись на шляху поїзда. Особливо цікаво мені було подивитись на станцію Користівка, де 6 листопада 1986 року, сталася жахлива катастрофа, під час якої зіткнулись два пасажирських потяга. Всередині ж нашого поїзда, панувала справжня атмосфера плацкарту : хтось їв за столиками, хтось спав на верхніх полках, ну а хтось бігав курити в тамбур. Доволі швидко, промайнули майже 2,5 години дороги і після станції Крюків-на-Дніпрі, яка знаходиться на окраїні Кременчука, всі пасажири потихеньку почали готуватись до виходу. Хвилин за 15, наш поїзд прибував на кременчуцький вокзал.

Олександр Нікітін

За традицією, одразу в місто я не пішов, а трошки побродив по перону , оцінив вид з пішохідного моста, та оглянув приміщення вокзалу з середини. У Кременчуку мене очікувало близько 4-х годин часу, тож поспішати мені було особливо нікуди. До того ж, тут мене мала зустріти моя давня знайома, яка, нещодавно переїхала з Кропивницького у Кременчук. Я вже був готовий зустріти її жартом щодо того, де б нам, двом кропивничанам, ще б зустрітись, як не на Полтавщині, однак подруга так і не прийшла, пославшись на якісь термінові справи. Загалом, я вже звик до такого відношення з боку людей до себе, тож особливо не засмутився і покладаючись на власні сили пішов оглядати місто. На диво, я не заблукав і, навіть, без допомоги інтернету, самотужки вийшов до центру, про що свідчила стрілка покажчика на дороговказі. Перейшовши дорогу, я вийшов на центральну вулицю міста – Соборну.

В якому місті я б не був, завжди намагаюсь відшукати там частинку Кропивницького, тобто щось максимально схоже на наше місто. У Кременчуку, цією частинкою і стала вулиця Соборна. До певного часу, мене не покидало відчуття, що я йду по кропивницькій Великій Перспективній, настільки все було схожим. Першою пам’яткою на моєму шляху став пам’ятник Остапу Бендеру.

Пам’ятник Остапу Бендеру

«Практично, як наш Пашутін», - подумав тоді я. Йдучи далі по Соборній вулиці, я потрапив до скверу імені Олега Бабаєва – міського голови Кременчука, за часів якого, даний сквер був реконструйований. На жаль, у 2014 році його було застрелено, що стало доволі резонансною подією, а вже у 2015 році у місті відкрили пам’ятник на честь загиблого міського очільника. Чим далі я йшов, тим більше в моїй голові стирався стереотип про сприйняття Кременчука як сірого промислового міста.

Окрім пам’ятника Воїну-визволителю та погруддя Володимира Вернадського, місто порадувало ще й великою кількістю скверів та парків, де я сів трошки перепочити. Центральна площа вразила своїми розмірами, принаймні, у порівнянні з кропивницькою. А коли попереду, ніби міраж серед пустелі, почав синіти Дніпро, я зрозумів, що виходжу до набережної, яку ще перед поїздкою радила відвідати мені подруга. Масштабність Дніпра вражала. Особливо заздрив я людям, котрі засмагали на пляжі та купались. Я ж, плаваю виключно стилем праски та сокири разом взятих, тож засмучено махнувши на все це рукою, вирішив прогулятись вздовж набережної. Окрім, палаток з пивом та мангалами, вона здивувала мене ще й незвичними скульптурами, як от щуці з широченною пащею та парі оленів.

Вид на Дніпро з набережної

Налюбувавшись ще раз безкраїм Дніпром, я повернувся на центральну вулицю. Відчуття якоїсь легкості охопило тоді мене. Якщо вам коли-небудь випаде нагода зустріти мене в Кропивницькому, скоріше за все, я буду йти з низько опущеною головою, під гнітом реальних, а інколи і вдаваних проблем. Будучи ж в іншому місті, здається ніби я відчуваю себе зовсім іншою людиною, звільняючись від ярма переживань. В такі моменти, я - не просто турист зі старим пошарпаним рюкзаком на плечах, а по-справжньому вільна людина. Інше місто не обтяжує тебе, бо на кожному кроці зустрічаєш щось нове та доти небачене. З такими думками, я і скоротав решту часу, прогулюючись вулицями, які відходили від центральної. Тут, переді мною постали типові квартали з будинками радянської епохи, які можна зустріти будь-де в Україні. Попри деяку сірість та однотонність, ці квартали виглядали доволі спокійно та не викликали якогось відторгнення.

Намотавши з десяток кілометрів, я відчув невелику втому, та вирішив повертатись на вокзал, тим паче, до наступної електрички залишалось не так багато часу. По дорозі, помітив доволі цікаву скульптуру рудовусого чоловіка, який заманював зайти до одного з пабів, випити кухоль пива. Вже практично дійщовши до вокзалу, я побачив бусик, який мав слідувати до Кропивницького. «В Кировоград не нужно»?, запитав мене раптом водій. «Та ні, дякую, я тільки-но нарешті з нього вирвався», з іронічною посмішкою на обличчі відповів я. До електрички «Кременчук – Ромодан» залишалось близько 40 хвилин. Я прийшов дещо раніше, для того щоб встигнути купити квиток та поїсти. Дожовуючи залишки бутербродів та діловито закуривши, я роздумував над побаченим за ці майже чотири години.

Кременчук

Стереотип про Кременчук, як сіре промислове місто було однозначно вщент зруйновано. Однак, як я вже казав на початку, на решту міст Полтавської області воно не схоже. Воно й не дивно, адже промислова спрямованість міста дає про себе знати. На відмінну від Полтави, тут розмовляють переважно російською. Я, навіть, прислухався до прохожих, сподіваючись почути українську, або, хоча б, такий близький серцю суржик. Про суржик Полтавщини ходять ще більші легенди ніж про суржик кропивницький, тож хоч Кременчук і знаходиться дещо віддалено від обласного центру, чути практично виключно російсько було трохи незвично. Це вже потім, я включив мізки і второпав, що раз місто промислове, значить в радянський час сюди з’їжджались люди з усього Союзу, тож утвердження тут російської мови не є випадковістю. Однак, чим мене точно вразив Кременчук, так це гарними дівчатами.

Не буду сперечатись щодо того, що найкращі дівчата живуть у Кропивницькому, але друге місце в моєму топі дістається однозначно Кременчуку. Тож, їхати звідси мені не дуже то й хотілось, однак попереду на мене чекала головна мета мого візиту – Полтава, до якої мені залишалось ще три пересадки та одна безсонна ніч. Про те, чому Полтава стала моїм улюбленим містом, читайте у другій частині матеріалу.

текст та фото – Олександр Нікітін