Я нюхала ноги святих. Тишком-нишком, щоб не привертати увагу
Що робити: світ я сприймаю не лише через колір, звук і дотик, а й через запахи. Ці аромати – немов ноти у складній партитурі, в якій звучать різні голоси та інструменти. Іноді вони фальшивлять і викликають страждання. Іноді тішать і надихають.
Але цей аромат зводив мене з розуму. Звідки я його знаю? Що він мені нагадує? Сотні думок роїлись у моїй голові, як бджоли навколо солодкої груші. Але відповіді не було, і це не давало мені спокою.
Однак мені не вдалося лишитись непоміченою.
- Пані, а ви понюхайте ось тут! Тут ще збереглася смола!
До мене підійшла невисока жіночка, музейна служниця. В її очах я побачила щось таке, що одразу вказало: свої! І цієї миті мені стало радісно, що, виявляється, не одна я ТАКА, і що інші люди також люблять нюхати… І, знаєте, в музеї Йогана-Георга Пінзеля у Львові – колишньому костьолі кларисок, де виставлена унікальна колекція сакральної барокової скульптури, є де розгулятися чутливому носу нюхача!
Пані Ліда (так звали мою нову знайому) розповіла, що геніальний Пінзель зазвичай покривав свої дерев’яні скульптури позолотою та фарбами. Але ці дві чомусь розписати не встиг, і вони лишились у первісному – древесному кольорі. Та ці фігури, які Пінзель витесав на замовлення для храму, встигли покрити яєчним білком. Це і врятувало їх від руйнації, коли після жовтневої революції шедеври викинули у воду…
Сьогодні на темному тлі стін їхні фігури, огорнуті чудернацькими драпіровками, здаються інопланетними прибульцями. Ці гості з минулого ніби пливуть у космосі, в цьому просторі без повітря та сонячного проміння, долаючи відстані в сотні й тисячі світлових років… У деяких фігур немає облич - у лихі часи шедеври геніального майстра розпилювали і пускали на розтопку. Лише дивом кілька десятків пінзелівських скульптур вдалося врятували від знищення.
- Так пахла скриня в бабусиних сінях! – раптом промовила молода жінка, яка підійшла ззаду.
І ця фраза вмить розставила все по своїх місцях. Так, бабусина скриня! Як же я могла забути?!
Це запах із мого дитинства, коли вперше у п’ятирічному віці побувала в селі Мізині на Чернігівщині у своєю бабусі Онисі. Вона жила у дерев’яній хаті, де під стелею висіли пучечки пахучих трав, біля печі стояли рогачі, а в сінях ота таємнича й повна «дорогоцінностей» дубова скриня.
Давно була ця мандрівка! Вона майже загубилась у надрах пам’яті міської мешканки, життя якої проходить у багатоповерхівці, загубленій серед інших сірих та одноманітних висоток.
Та, дякуючи генію майстра українського барокко, загублений файлик знайшовся. Аромат старовинної дерев’яної скульптури, витесаної понад чотири сторіччя тому, допоміг його повернути. І в цьому полягає велична і незбагненна сила мистецтва!
текст та фото - Людмила Макей
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?