Професор Валерій Радул про місію університету, столітні традиції та… червоні дипломи
З нагоди ювілею нам вдалося поспілкуватися з людиною, котра очолює одну із базових кафедр в університеті – Валерієм Радулом, доктором педагогічних наук, професором, завідувачем кафедрою педагогіки та менеджменту освіти ЦДПУ.
- Валерію Вікторовичу, 100 років для навчального закладу – це багато, мало чи саме якраз?
- Іноді здається, що й багато і мало одночасно. Є багато європейських та світових закладів освіти, для яких сто років – це мало. Деякі мають більш ніж пів тисячолітню історію. Але якщо оцінювати наш університет, зокрема, в аспекті ґрунтовної діяльності і тих викладачів, тих історичних постатей, які мали до нього відношення, то ми багато чого досягли. Власне, цьогоріч ми відзначатимемо дві дати. Першу святкуватимемо восени, і це буде 100 років від першого дня діяльності університету. Саме як того закладу, що працював із 1921-го року у статусі Інституту соціального виховання, потім Педагогічного інституту, потім Педагогічного університету. Але багато дослідників стверджують, що цього року виповнюється також 130 років від початку підготовки вчителів загалом. Бо вона відбувалася ще у Громадській жіночій гімназії в окремому педагогічному класі. Ми з вами зараз розмовляємо у так званому «старому корпусі» і дехто вимірює історію закладу по ньому. Так от, ця будівля була здана в експлуатацію у 1904 році, і вже перший навчальний рік тут розпочався у 1905-му.
- З якими оригінальними постатями Вам довелося працювати, у кого навчатися?
- Доля склалася так, що я прийшов сюди студентом і відтоді все моє життя пов’язане із університетом. Мені довелося зустрічатися із різними людьми, багатьох хочеться згадати. Із тих, хто досі примножує славу закладу, це, звичайно, це Олег Євгенович Поляруш, Сергій Гаврилович Мельничук, Микола Ілліч Садовий. Із тих, кого немає, це Болеслав Вікентійович Кучинський, Тарас Іванович Бабак, Олена Миколаївна Цигульська. Є багато інших достойних людей по різних факультетах. Але згадані мною люди були і є епохальними у різні часи. Вони займали відповідні посади, розвивали університет, опікувалися ним і багато зробили для розвитку закладу загалом, і всіх факультетів.
- Що сьогодні оригінального пропонує університет студентам, викладачам?
- Мені здається, що у гонитві за першістю, ми часто робимо неправильні акценти. Кажемо, що той чи інший навчальний заклад має пропонувати щось надзвичайне, аби натовпи абітурієнтів побігли туди і встали в чергу. Я пропоную подивитися у корінь ситуації. По-перше, ми маємо ставитися до будь-якого закладу вищої освіти як до установи, котра формує особистість. Надто мало про це сьогодні замислюються. А варто вести дискурс, що таке особистість, що означає «формувати», що означає «виховувати».
І якщо молодь не проявляє активності до здобуття вищої освіти, то про це мають дбати дорослі. Бо, підростаючи, багато хто жалкує: «Ех, якби можна було повернути все назад… Нам зараз так потрібна вища освіта!». А я можу стверджувати, що саме у нашому навчальному закладі, де є сталі традиції щодо організації освітнього процесу і роботи зі студентами, випускники можуть отримати гарні знання з іноземних мов, історії та інших предметів.
Світова практика свідчить про важливість органічного поєднання науково-дослідної роботи викладача із його викладацькою роботою. У будь-якому вузі. Я цікавлюся новітніми підходами і сам публікую статті з цієї теми. У практиці багатьох європейських країн, де, звісно, є матеріальні та організаційні можливості, викладачі не мають такої кількості годин, як у нас. Натомість вони у першу чергу є дослідниками! Чи не у кожного є своя лабораторія, а приходячи в аудиторію до студентів, викладач залучає їх до елементарної дослідницької діяльності. Знайомить із досягненнями, які отримав у процесі своєї роботи. І це є логічне поєднання науки і практики у процесі підготовки випускника відповідного фаху. Цю ідею ми проговорювали на нашій кафедрі і намагаємося її втілювати у життя, оскільки педагогіка має прикладне значення. Зокрема, це стосується виховних процесів, забезпечення методики під час практики студентів. І я впевнений, що це має бути місією кожної кафедри.
- А якою ви бачите роль і місію університету загалом? У межах нашого міста, області та держави, наприклад?
- На мій погляд, ми багато говоримо про те, що навчальний заклад повинен мати місію, котру знають і поділяють всі його працівники, але на ділі багато викладачів не уявляють, що це і для чого. Місія університету – це те, яке значення має навчальний заклад у регіоні, наскільки він сприймається, наскільки взаємодіє із усіма секторами суспільства – владою, бізнесом та громадою. Це шлях із двостороннім рухом, це постійна зворотна реакція – суспільства на події в університеті, і університету – на зміни у суспільстві. Я вірю, що саме педагогічний університет природно має відігравати провідну роль на Кіровоградщині. Коли ми говоримо про виховання підростаючих поколінь, про гуманізацію освітнього процесу, то актуальним стає значення гуманітарної, а саме педагогічної освіти. У нас є столітні традиції, ми спираємося на досвід таких особистостей, як Василь Сухомлинський та інші. На різних етапах своєї професійної діяльності мені доводилося спілкуватися про роль і місце педагогічного університету у регіоні із керівництвом області. Чи не кожен очільник обласної державної адміністрації та обласної ради погоджувалися з важливістю ролі педагогічного університету, але далі приємних розмов справа не йшла. Я переконаний, що має бути конкретика, і тут університету треба докласти до цього більше зусиль.
- Ви згадали про особливості організації освітнього процесу у педагогічному вузі. Які цікаві підходи є сьогодні у цій царині? Що втрачено? Що хотілося б відродити?
- Мені чомусь згадалося, що років 10-15 тому ми мали шість студентських колективів народної самодіяльності. Потім їх кількість зменшилася. Також музично-педагогічний факультет практикував організацію на кожному факультеті капел. Були загально університетські капели і хор на кожному факультеті. Потім від цієї практики теж відійшли. А мене нещодавно запитала першокурсниця, чи є у нас гуртки, колективи, чи щось інше, де можна було б себе проявити. Тому я можу сказати, що ми повинні ґрунтовно подумати про відродження, наприклад, студентського танцювального колективу «Юність». Він має бути не тільки для хореографів, бо ті займаються своєю підготовкою професійно у рамках навчання на Мистецькому факультеті. Танцювальні, співочі, творчі об’єднання мають бути доступними для дітей з усіх факультетів. Ми маємо багато талановитої молоді. Що стосується спортивної діяльності, то тут потребує покращення матеріально-технічна база, але все можна відродити, якщо взятися за це з розумом.
- Що нового можна запропонувати в управлінні освітнім процесом в університеті загалом?
- Все нове придумали вже давно. Гадаю, що має бути нормальна комунікація, ефективна взаємодія, щире бажання працювати, спокійна реакція на виклики та спрямованість на результат. От і все.
- Щодо викликів, як справляється університет в умовах дистанційної освіти?
- Справляється. Але більшість викладачів працює з дому. Це не зовсім правильно з точки зору організації робочого процесу і часу, який витрачає викладач. Мають бути відповідно обладнані кабінети безпосередньо у самому закладі освіти. Викладач має прийти, провести пару звідси, з університету, навіть якщо діти кожен сидить за комп’ютером у себе вдома. Уявіть, що є студент чи студентка, котрі живуть тут, у місті, і вони під час карантину хочуть отримати відповідь на своє питання. Ніхто ж не забороняв персональні консультації? Ні. Навіть, якщо це дистанційна форма навчання. Викладач має знаходитися на робочому місці протягом робочого часу. А дитина має право індивідуально поспілкуватися з викладачем. Ніякими нормативами це не заборонено. А ми про чомусь це забуваємо і не впроваджуємо.
- На самому початку ми говорили про науково-дослідницьку діяльність викладачів, як основу для успішної взаємодії зі студентами. Чи є такий досвід в університеті?
- Так, звісно, наші вчителі займаються наукою, хоч і не масово. Взяти ту ж саму філологію. Знаю, що деякі викладачі досліджують проблеми, пов’язані із особливостями професійної підготовки перекладачів, філологів на бакалаврському чи магістерському рівнях. Вони вивчають ефективні форми організації, можливості інтенсифікації цих процесів, залучають студентів до творчої самостійної діяльності і отримують результати. Ці результати публікуються у вигляді наукових статей, що дає цитування та індексування. Тоді викладач приходить в аудиторію і вже з певною групою студентів може розширяти чи впроваджувати ті чи інші аспекти. Це і є поєднання результату, якого викладач досяг у науковому світі, із його освітньою діяльністю. Я вірю, що наука і наукова складова мають бути на першому місці. Все інше – похідна.
- Чи існує на рівні університету якась система заохочень для таких співробітників?
- Кілька років тому Міністерство запровадило індивідуальні рейтинги викладачів. В залежності від цього розподіляються місця і є певна кількість балів за відповідні види роботи. Вони враховуються при обранні викладача на ту чи іншу посаду кожні п’ять років. Ця система у нас не зовсім розвинена, але вона працює. Щороку ми підводимо підсумки наукової діяльності по кафедрах і викладачах. У залежності від цього бачимо, як працював і кожен викладач, і кафедра загалом, і весь університет.
- Від персонального до загального - як особистий бренд викладача пов’язаний із брендом університету?
- На своєму прикладі можу сказати, що тривалий час займаюся проблематикою соціально-професійного розвитку особистості. У мене є ряд публікацій, як у закордонних, так і у вітчизняних виданнях. У наукових колах мене ідентифікують як фахівця. Коли я телефоную і говорю своє ім’я, то мене відразу асоціюють із центрально-українським університетом. Втім, бувають різні ситуації. Пам’ятаю, коли Олег Євгенович Поляруш був ректором, то він радив, аби на публічних заходах суспільно-політичного характеру викладачі представлялися як «доктор наук», чи «професор», але не згадували про університет. Щоб не було ототожнення позиції окремої людини і всього багатотисячного закладу. Звісно, якби вся діяльність усіх викладачів була пов’язана виключно із професійними заняттями освітою чи наукою, то це була б одна справа. А коли ми переходимо у площину громадської чи суспільної діяльності, тут є нюанси.
- Стосовно дискусій у громадській площині, зараз багато йдеться про відміну червоних дипломів. Як думаєте, що дає людині диплом про вищу освіту і як бути з дипломами «червоними»?
- Відразу хочу сказати, що червоні дипломи не відмінили. Просто кожен навчальний заклад отримав право видавати дипломи встановленого ними самими зразка. А єдиного стандарту немає. Червоні ж дипломи ніхто не відміняв. Я погоджуюся з тим, що одним із досягнень радянської системи освіти було забезпечення елементарної грамотності для всіх громадян. А зараз ми цю систему нівелюємо. Коли кажуть, що у нас забагато людей отримують вищу освіту, я з цим категорично не згоден. У країнах Західної Європи, на які ми орієнтуємося, є різні варіанти. В одних вища освіта профільована, в інших – звичайна, але загалом вища освіта – не елітарна, а реальна можливість для мільйонів європейців. І саме після отримання вищої освіти випускники у США та ЄС йдуть працювати саме туди, куди хочуть. І це не є крамолою.
У нас чомусь велика кількість людей, які вищої освіти не мають, дотримуються погляду, що має бути ексклюзивність у розподілі державних місць в університетах, або що дитина після закінчення має «відпрацювати» державні кошти. Я вважаю, що вища освіта – це певний рівень розвитку людини. Розумні люди кажуть, що освіта – це те, що залишилося у тебе після закінчення навчання. Як ти орієнтуєшся у тих чи інших ситуаціях, як швидко можеш знайти інформацію, проаналізувати її, зробити висновки. І чим більше буде таких людей у державі, тим краще.
- Ми фактично перейшли до питання про майбутнє – і окремих випускників, і закладу загалом. Як думаєте, якими є перспективи університету?
- Головне, що перспектива є, і важливо її бачити. Як вищий навчальний заклад, ми не маємо замикатися на консервативних поглядах і на тих спеціальностях, що в нас були десятиліттями. Оскільки акредитуються освітні програми, а не спеціальності, то на сьогодні актуальними і цікавими можуть бути десятки напрямів. Ми мусимо вивчати запит молоді на рівні регіону з урахуванням доцільності і пропонувати абітурієнтам різні освітні програми та їх поєднання. І це буде один із головних шляхів виживання та розвитку.
- Чи варто у такому разі ставати класичним університетом, полишаючи у минулому приставку «педагогічний»?
- Це старе дискусійне питання, і його часто ставлять мені під час інтерв’ю, але варто продовжувати про це говорити. Я переконаний, що перетворення на класичний університет – це неправильний шлях для нас. Що дає профільність навчального закладу? Державне замовлення. Якщо ми стаємо класичними закладом, то державне замовлення можу бути, а може й ні. Якщо ми нині маємо 600-700 місць державного замовлення, плюс студентів, котрі навчаються на комерційній формі, то це стабільність і перспектива. Тим часом деякі наші колеги у сусідніх областях пішли шляхом утворення класичних університетів, і втрапили у таку скрутну ситуацію, як я описав.
- Ви очолюєте кафедру, яка є базовою для педагогічного університету, тому ваша позиція зрозуміла і логічна. Розкажіть, будь ласка, яку роль відіграє кафедра у закладі і на рівні країни?
- Колись наша кафедра була однією із загально університетських. Але, коли вступив у дію новий закон про вищу освіту, всі кафедри мали перейти у структуру того чи іншого факультету. Тож, ми є частиною факультету педагогіки та психології, але незмінно забезпечуємо навчальний процес на всіх факультетах. На сьогодні у нас потужний склад – із дванадцяти штатних працівників половина – доктори наук. Ми кафедра, яка забезпечує в межах університету функціонування аспірантури, а також докторантури з освітніх педагогічних наук. Ми маємо спеціалізовану вчену раду по захисту кандидатських та докторських дисертацій. І, якщо брати за цими ознаками, а також за рівнем відомості і працездатності, то ми у трійці кращих вищих педагогічних навчальних закладів України.
Розмовляла
Вікторія Талашкевич - для тижневика "Нова газета"
Комментарии
Еще нет комментариев к этому материалу. Будьте первым!Что мне даст регистрация?