Андрій Хливнюк: «Популярність – це соромно»

17.06.17, 14:00

Наприкінці лютого саме з Кропивницького гурт «Бумбокс» розпочав третю частину туру «Люди» на підтримку однойменного максі-синглу. Перед початком концерту Андрій Хливнюк, вокаліст, автор текстів і мелодій колективу (як він сам себе представив) поспілкувався з журналістами. Статтю для журналу "Ланруж" записав Дмитро Шульга.

Про досягнення, якими найбільше пишається

Це одне з найтяжчих питань. Люди, яких я знаю, люблю, і я більше думаємо про те, що хочеться зробити, ніж про те, що вже зробили. Колись я читав цікаве інтерв’ю, здається Хопкінса, в якому він говорив, що не варто думати про те, що ви досягнули. Якщо Ви будете жити спогадами про свої досягнення, навряд чи Ви комусь будете цікаві завтра. Час іде й усе змінюється. Тому давайте говорити про те, чим хотілося б пишатися. Але якщо не відговорюватися, можливо, одним з найбільших досягнень є виступ у Британському парламенті на захист українських політв’язнів або знайомство з Гілмором з «PinkFloyd». Це якщо говорити про кар’єру. А так – то знайомство з людьми. Я б нічого не зміг зробити, якби не моя команда і люди, які мені зустрічались на шляху.

Про співпрацю з Білоруським Вільним Театром («BelarusFreeTheatre») та виступ у Британському парламенті

Це був унікальний досвід. Відбулись дві спільні акції. Перша – «I’mwiththeBanned» («Я із забороненими»), у якій взяли участь дуже круті, цікаві люди, зокрема Девід Гілмор з «PinkFloyd», Джеремі Айронс, Кім Кетрелл – фактично можна говорити про те, що європейська акторська та режисерська спільнота підтримали в тому числі й нас як частково організаторів цієї акції. Вона якраз полягала в тому, що неможливо і не слід утискати з тих чи інших причин авторів, будь-яких авторів. А головна мета – що різні творчі люди, відомі і не дуже, з усього світу сказали чітке й зрозуміле «ні» політичним репресіям у Східній Європі, зокрема на окупованих територіях України. Друга акція була більш серйозною, вона була спрямована на підтримку з боку Британії та світової спільноти наших політв’язнів, зокрема Сенцова, Кольченка і ще 26, якщо не помиляюся, осіб. У її рамках у Лондоні відбулись парламентські слухання, в яких і я взяв участь. На ньому виступали люди, які не є політичними діячами, а просто медійними людьми. Вони не є членами жодних політичних партій, не отримують грошей з бюджету. Ми намагались донести приватну думку до парламентарів і людей, які опікуються цим напрямком в Британії, щодо того, що насправді відбувається сьогодні в Україні та як можна посприяти і ще раз вкотре привернути увагу до проблеми бранців, фактично заручників режиму. І разом з цією акцією відбулась вистава, яка називається «BurningDoors» («Двері, що палають»), композитором якої став барабанщик гурту, а я виступив однією з персон, які надавали всебічне промо цьому театру і цій виставі. І вона уже фіналістом у декількох номінаціях: «Кращий театр», «Краща вистава» і «Кращий театральний колектив».

Про джерела позитиву

Заняття співом, музикою вимикає на певний час зони мозку, які відповідають за негатив. Це своєрідна медитація: коли ви займаєтесь справою, яка вас тішить, ви не думаєте про погане і це рятує. Деякі навіть кажуть, що рок-н-рол молодить – мабуть, це правда.

Про вплив «Х-фактору»

«Х-фактор» вплинув добре. Здається, я зміг купити батькам машину.

Про «Євробачення»

Дякую, я не хотів би представляти Україну на «Євробаченні». Та я якось представляю Україну і без «Євробачення». І країна, сподіваюся, сама себе представить чудово. Розумієте, це… для тих, хто хоче такого. Я не спортсмен. У нас немає першого місця, золотих медалей. Це класна штука, і я дуже вболіваю за наших і на футболі, і на «Євробаченні», і в хокеї. Але я не хочу брати участь у конкурсах із колегами, тому що там доведеться методом голосування визначати, хто на сьогоднішній день кращий, хто гірший. Уявіть собі приблизно відсоток і соціальну групу людей, котрі дивляться телебачення й голосують, і ви, в принципі, зробите висновки і у фінал точно пройти зможете, якщо проаналізуєте, хто за вас буде голосувати.

Про популярність

Настає момент, коли якесь із ваших юнацьких або вже не дуже переживань, яке ви обгорнули – знаєте, як те маленьке звірятко, котре загортає шоколад у фольгу – в аранжування й записали, починає лунати, як кажуть, з кожної праски. Перші півгодини це класно, правда. Навіть декілька днів. А потім це не дуже класно, тому що ви стаєте заручником того, що про вас думають люди. Класика літератури говорить нам правду про популярність, особливо таку широку, що це соромно. Це дійсно в якомусь сенсі соромно. Яку б, як вам здавалося, натхненну пісню чи іншу творчу роботу ви не зробили, вона не буде відображувати вас на 100%, навіть на 20%. Але ваші сусіди за парковкою будуть думати, що це ви. Що ця пісня – це ви.

Про різницю між публікою українською та закордонною

Безумовно, різниця є. Тому що в своїй країні виступ твоєї команди з певного твого віку, з певним часом перетворюється не тільки на музичну подію, а і на ще “щось”. Приходять люди не тільки тому, що люблять і знають усі твої пісні, а приходять ті, хто знає одну-дві композиції. Просто в неділю чи в п’ятницю йдуть із дружиною, з донькою чи з друзями на рок-шоу. А за кордоном це має трохи інший характер, тому що люди приходять і за частинкою свого минулого теж. Ви не уявляєте, яка кількість людей емігрує за кордон з пострадянського простору і які вони всі різні. Часом бувають за кордоном зали, наповнені людьми, котрі розділені політично навпіл. Може бути півзалу в майках «СРСР», а половина – з тризубами. І ти вже думаєш не тільки про те, як зіграти пісні, а і як так зробити, щоб вони всі вийшли неушкодженими з цього залу. І дуже тішить, що більшість цих концертів відбувається в країнах з іншим інформаційним простором. Як правило, жодних ексцесів не трапляється: люди не слідкують за телебаченням і пропагандою, яка з нього ллється. І їм легше. Принаймні за пропагандою, від якої ми з вами так втомилися за ці роки. Якось простіше: немає цих кордонів. Наша сьогоднішня реальність – так чи інакше, хочемо ми цього чи ні – почала носити характер у тому числі, на жаль, й етнічних суперечок, хоч і в дуже маленькій мірі. А за кордоном цього майже немає.