Літня подорож до Прилук. Продовжуємо знайомство з Чернігівщиною

21.11.18, 14:00

Для кожного, хто має за містом дачу, або родичів у селі, кінець літа асоціюється з викопуванням картоплі. Так само і я з самого дитинства звик проводити останні літні дні у бабусі, допомагаючи їй у цьому сакральному для українських селян процесі. Хоч, кілька днів інтенсивної фізичної праці не завжди легко даються, особливо, коли до цього цілий рік нічого тяжче рюкзака не підіймав, однак втрата сил фізичних, компенсується набуттям сил психологічних. В кінці серпня в селі дуже гарно. Я люблю милуватись з нашого городу заходом сонця, яке зливаючись з жовтим колосистим полем, ховається за горизонт, тонучи у верховіттях лісу. Так спокійно тут не буває в жодну іншу пору року. В такі моменти відчувається емоційна перезарядка, в тому числі за якою я і їхав до бабусі цього разу.

Оскільки цього літа я почав активно подорожувати Україною, тож вирішив поєднати приємне з корисним. Виїхати до бабусі на один день раніше, та перед тим побачити цілих два міста: Прилуки та Черкаси. Всі кому я розповідав про свої плани не могли збагнути, як це за одну добу можна доїхати з Кіровоградської області в Чернігівську, а звідти в Черкаську! В моїй голові цей пазл складався набагато чіткіше, бо весь план подорожі вже давно був записаний в окремий блокнот і лише чекав свого втілення.

Повернувшись з Полтави, я чомусь був переконаний, що цього літа більше вже нікуди не поїду. Тоді я наївно сподівався, що отриманого заряду мені вистачить аж до початку навчального року. Однак серпень видався доволі насиченим для мене. Тож, під кінець місяця я був дещо виснажений емоційно. Цю поїздку не можна назвати спонтанною, бо все ж знадобився деякий відрізок часу для того, щоб наважитись на неї та узгодити деякі деталі. На щастя, на роботі, де я працював літом, моєму ентузіазму не зашкодили, з компромісним варіантом : якщо вже виїжджаю на день раніше, то і повернутись відповідно маю так само. Тоді, мені було настільки все рівно, що я був згоден на будь-які умови, аби тільки якнайскоріше вирушити в дорогу. До того ж, згідно з обраним маршрутом, я встигав і побачити два міста за один день і ввечері бути вже у бабусі. До того ж, якщо під час перших двох поїздок без сну доводилось проводити цілих дві ночі, то цього разу — лише одну. Для мене це здалось цілковитою дрібницею, тож ніяких перешкод перед собою я не бачив. Залишалось лише дочекатись дати виїзду, яка припадали на 22 серпня — за два дні до свята Незалежності.

Останній тиждень перед виїздом тягнувся доволі ліниво. Я ж за цей час встиг ознайомитись та визначитись з пам'ятками, які хочу побачити в цих двох містах. Першим на моєму шляху мали стати Прилуки. Для тих, хто палить, це місто в першу чергу асоціюється з одноіменими тютюновими виробами. До того, як я розпочав цікавитись подорожами, одна лише назва цього міста чомусь викликала в мене неприязнь. Конкретних претензій у мене не було, просто не подобалась назва. До того ж, окрім того, що там роблять відносно недорогі та хороші сигарети, я нічого більше й не знав. Про географічне положення Прилук, здогадувався лише інтутітивно, першочергово відносячи місто то до Полтавської, то до Сумської області. Однак, погугливши трішки про місто та його історію, я був дещо вражений. По-перше — тим, що цьому місту вже більше майже тисяча років, а по-друге — незвичайними та привабливими пам'ятками які тут є. Підбадьорений думкою про те, що доведеться побачити я з нетерпінням чекав на день виїзду.

І от нарешті цей день настав. Хоч увесь перший день і довелось витратити на те, щоб дістатись до Прилук — першого мого місця призначення, однак, все ж, це було набагато краще ніж та рутина, яка охопила мене в останні тижні перед поїздкою. Початок моєї подорожі, як завжди доволі звичний. Дорогу електричкою до Знам'янки я вже напевно і з заплющеними очима впізнаю. Станції та перегони на цій ділянці були вже давно вивчені мною на пам'ять. Єдине, що завдавало певного дискомфорту — спека, як зовні, так і всередині вагону. Попри те, що закінчувалась передостання неділя літа, жарка погода і не думала відступати. Хоч електричка і була заповнена менш ніж на половину, всередині вагону було душно, тож мої запасти води, у вигляді півтора літрової пляшки мінералки, спустошились ледь не на половину. Тоді, я лише міг собі уявити, що ж на мене чекає всередині вже легендарного для мене дизеля “Шевченко — Гребінка”.

Об 11:30 електричка прибула до Знам'янки. Як завжди, я хотів було йти до зали очікування для того, щоб перекусити, однак звернув увагу на те, що в мене залишилось не так багато води, тож поспішив до привокзальних магазинів, які знаходились поміж двома вокзалами — автобусним та залізничним. Цікава іронія в тому, що на пляшку води я витратив практично таку ж саму суму грошей, як і на квитки, спочатку до Знам'янки, а потім і до станції імені Тараса Шевченка. Однак, не встиг я вийти з магазину, як поруч вже стояли бабусі, які манили мене гарячими пиріжками та іншою випічкою. Наступний перекус чекав на мене аж в Гребінці, приблизно о 9 годині вечора, тож я не зміг встояти перед смачною свіжою піцою. Отож, в Знам'янці, враховуючи вартість води та піцци, я залишив практично таку ж саму кількість грошей, як і на загальну вартість квитків до Прилук. Вдосталь наївшись, я вирішив йти до вокзалу, для того, щоб знов не спокуситись перед якоюсь свіжою булочкою.

Близько 13-ї години розпочалась посадка на електричку “Знам'янка-Шевченко”. На іншому кінці перону, стояв приміський поїзд до Кременчука, на якому я вперше проїхався під час минулої поїздки. Першочергово, в мене був план знову їхати через Кременчук. Такий напрям розглядався мною в першу чергу через економію часу, адже очікувати на дизель до Ніжина, через Прилуки, довелось ледь не п'ять годин. Однак, в Кременчку я був менш ніж місяць тому, та й поїздка цією хвилею включала більшу кількість пересадок, тож цього разу я вирішив, що краще посидіти в Гребінці. Вагони електрички були не дуже заповнені, тож я зміг обрати зручне для себе місце з затіненої сторони вагону. Електричка відправилась за графіком, рівно о 13:05. Здавалося б, усе іде за планом, однак я навіть і не міг тоді уявити, що зовсім скоро все піде шкереберть і увесь мій план поїздки міг зруйнуватись в одну мить.

Електричкою до станції імені Тараса Шевченка я їжджу вже близько десяти років. Зазвичай, вона слугувала мені пересадкою на дизель поїзд "Черкаси -Христинівка", яким далі я їхав до бабусі. Тому, усе що я бачив за вікном також було вже знайомим. Я знав, що між пересадкою на дизель до Гребінки в запасі було 40 хвилин, а цього цілком достатньо для того, щоб придбати квиток та зайняти місце в вагоні. Електричка йшла за графіком, зупинки на станціях також. Однак, десь на середині дороги, наша електричка підозріло довго стояла. Коли зупинка затягнулась більш ніж на півгодини, я почав переживати, що не встигну на пересадку до Гребінки. Причину такої довгої зупинки пояснила провідниця, повідомивши, що через ремонтні дороги на одній з ділянок, відправлення електрички затягується. Ризик не встигнути на наступну пересадку в ці хвилини був як ніколи великий.

Будуючи план подорожі, я ніяк не міг врахувати виникнення такої неприємності. Хоч дизель до Прилук і відправлявся близько 2-ї години ночі, в той день до Гребінки від станції імені Тараса Шевченка вже не було чим добратись, що й підтвердив розклад, який я вивчав, поки наша електричка стояла. Потрібно було на ходу вибудовувати якийсь альтернативний план. Тож, я вирішив, що якщо не встигну на дизель до Гребінки, то поїду одразу до бабусі, а вже звідти, вранці, дістанусь до Черкас.

На жаль, побачити Прилуки за такого розкладу мені не судилось би, однак іншого варіанту, як дістатись туди за такий відносно короткий час, окрім як електричками, не було. Для того, щоб узгодити з самим собою подальший план, я запитав у провідниці, чи встигнемо ми до відправлення дизеля на Гребінку. "Точно сказати не можу, бо відставання від графіку занадто велике. Зараз попрошу машиніста зв`язатись з бригадою дизеля, можливо вони будуть чекати нас". Така відповідь, звичайно, не прояснила повністю ситуацію, однак я мав надію на те, що, принаймні, нашу електричку будуть чекати. За кілька хвилин провідниця знову зайшла у наш вагон. Як виявилось, на дизель "Шевченко-Гребінка" мав пересаджуватись не я один. Окрім мене, як я з`ясував згодом, було ще чимало пасажирів. Провідниця повідомила, що нашу електричку чекатимуть, тож якщо знову ніде не затримаємось, маємо встигнути. Однак, проблема була ще й в тому, що наша електричка прибувала на Північну сторону вокзалу, а посадка на дизель починалась з Південної. Щоб туди дістатись, потрібно було перейти колії через пішохідний перехід, а вже звідти бігти до потрібної платформи. Окрім рюкзака на плечах, ніякого іншого багажу у мене не було, тож я мав надію встигнути.

Електричка прибула до Шевченко з запізненням майже у півгодини. В той самий час, коли дизель до Гребінки вже мав відправитись. Одразу після зупинки, всі, хто також поспішав на пересадку, стрімголов кинулись до переходу. На щастя, дизель поїзд ще чекав нас на другій платформі. Однак, через ризик не встигнути деякі пасажири перебігали перехід просто перед носом у маневруючого на запасних коліях тепловоза. Лише протяжний гудок та груба лайка з кабіни, змусили людей зупинитись. Подолавши перехід, на нас чекав фінальний забіг в сторону платформи, де стояв дизель. Очевидно, у машиністів цього поїзда прекрасне почуття гумору, бо коли натовп пасажирів був вже за кількасот метрів від першого вагону, зі сторони дизеля подали гудок, який ми сприйняли як сигнал того, що поїзд буде відправлятись. Я вперше у своєму житті бачив бабусь, які, навіть з величезними сумками, біжать швидше за чоловіків. Однак, на щастя, вже за кілька секунд я зайшов у перший вагон. Як виявилось, можна було так і не поспішати, бо дизель стояв ще близько 10 хвилин. Вагон хоч і був ще не повністю заповнений, однак всі найкращі місця вже були зайняті. Хоч я і сидів знову навпроти палючого сонця, однак цього разу віднісся до цього більш спокійно, оскільки міг і взагалі в нього не потрапити.

У Черкасах охочих сісти в дизель було як завжди дуже багато. Поки вагони заповнювались під зав'язку, я намагався розгледіти черкаський вокзал, а також людей, які біля першої платформи чекали на початок посадки дизеля до Христинівки. Іронія полягала в тому, що на наступний день своєї поїздки, я також мав бути серед того натовпу. Перевівши погляд на наш вагон, я виявив, що він був заповнений майже повністю, навіть з урахуванням стоячих місць. Такий високий пасажиропотік є звичним для дизелів, які курсують на цій ділянці, і, як правило, після Золотоноші та Драбова, вагони більш-менш звільняються, принаймні, вже ніхто не вимушений стояти.. До Гребінки дизель прибув з невеликим запізненням від графіку, однак це було спричинено тим, що затрималась посадка у Шевченко. Однак, я навіть радів запізненню, оскільки в Гребінці на мене очікувала найдовша пересадка. До потрібного мені дизеля залишалось ще майже 5 годин.

Гребінка зустріла мене, як завжди, жваво. Бабусі, які торгували пиріжками впритул обступили вихід з електрички і перекрикуючи одна одну, пропонували поживитись свіжою випічкою та холодною водою. Хоч, я був і не проти чогось перекусити, однак зважаючи на ту кількість часу, яку мені доводилось тут провести, вирішив, що краще піти до місцевого універмагу, і там закупитись продуктами. Про те, що на календарі вже кінець серпня, нагадував ранній, як для літньої пори, захід сонця. Стрілки годинника тільки-но перейшли за восьму, а сонце вже майже повністю зайшло. Мені ж, було ніколи зволікати, тож поки не стемніло, я вирішив йти за продуктами. Спустившись по пішохідному мосту, я вийшов в місто. Цього разу, я вже знав, що магазин знаходиться практично під носом, тож, не поспішаючи, покрокував до нього. Очевидно, місцевий універмаг популярний як серед туристів, для яких Гребінка є транзитною станцією, так і серед місцевої молоді. Вибирав продукти я також не поспішаючи, адже на вокзал хотів повернутись коли вже повністю стемніє. Гуляти Гребінкою цього разу в мене чомусь бажання не виникнуло, тож викуривши цигарку та посидівши на лавочці біля універмагу, я знову пішов на вокзал. В сутінках станція Гребінка виглядає дуже заворожливо. Вид з пішохідного був просто приголомшливий, тож приблизно з-пів-години я насолоджувався навколишньою красою та атмосферою станції, яка тонула в сутінках.

Час проходив не дуже швидко. Їсти, слухати музику, курити - такими були основні мої розваги, коли я чекав на дизель. Чим мене порадувала Гребінка, так це такою-собі лавочкою для інтровнртів, яка знаходилась у самому кінці перону. Тут можна було спокійно відпочивати і не переживати через те, що хтось може тебе потурубувати. Ближче до опівночі, на вулиці стало відчутно прохолодніше, тож решту часу я провів всередині зали очікування, яких у Гребінці, до речі, два.

О 1:40 розпочалась посадка на дизель-поїзд "Гребінка - Ніжин". Я вже їхав ним під час першої подорожі. Тоді я їхав до самої кінцеої станції, цього ж разу виходив у Прилуках, приблизно на половині шляху до кінцевої станції. Спати було ніколи, бо до Прилук дорога займала менше ніж дві години. З усіх пасажирів вагону, не спав лише я один, звіряючись з розкладом дизеля в інтернеті та його фактичним рухом. Через це, зі мною ледь не трапився ще один курйоз. Я не знав, що наш дизель-поїзд затримується, тож орієнтуючись на розклад в інтернеті, ледь не вийшов на станції, яка знаходилась десь серед поля. Однак, спохватився в останній момент, коли двері вагону відчинились, та замість очікуваних Прилук, я побачив лише безкраю темноту. Лише тоді, я зрозумів, що наш дизель затримується, тож станція Прилуки буде наступною.

Вокзал міста Прилуки

Приблизно о третій годині ночі, дизель поїзд таки довіз мене до Прилук. "От і здійснилась моя мрія, - жартома подумав я, - закурити в Прилуках сигарети Прилуки!". Тим часом, дизель-поїзд відправився далі в сторону Ніжина, а я ж, поки проводжав його поглядом у темноту, встиг добряче замерзнути. Електронний термометр показував вище 10 градусів тепла. Порівняно з обідніми + 35, різниця була більш ніж відчутною. В нічну пору, наближення осені відчувалось особливо сильно. Зал очікування станції Прилуки виглядав досить комфортабельно. Пасажирів було зовсім не багато, чоловік з п'ять в загальній сумі. Найбільше порадувало те, що серед пристуніх не було безхатьків, тож радіючи свіжому повітрі навколо себе, я вирішив, що до ранку можна і подрімати. О п'ятій ранку, я знову ризикнув вийти на вулицю. Сонце ще не сходило, тож там було не набагато тепліше. Тремтячи від холоду, я вирішив почекати з екскурсією, та ще трохи посидіти в теплому приміщенні вокзалу.

Зовсім скоро, перші сонячні промені почали торкатись землі, тож це було для мене своєрідним сигналом початку екскурсії. Для того, щоб вийти до центру , мені потрібно було йти вниз по вулиці Вокзальній, яка сполучає залізничний вокзал та центр міста. Все-таки було щось особливе в тому, що я йшов по практично повністю пустій вулиці. Паралельно тому, як я наближався до центру, збільшувалась і кількість людей на моєму шляху. Прилуки лише прокидались від сну, в той час, як я вийшов до центральної вулиці цього міста. Пішки я дійшов сюди всього за 20-хвилин. Хоч раніше я ніколи і не був у Прилуках, однак всередині мене виникло таке відчуття, ніби я вже був тут раніше. Прилуки не схожі ні на Ніжин, ні на Чернігів - міста, які я вже до цього відвідав у Чернігівській області. Тут панувала особлива, доволі самобутня атмосфера. Не знаю чим я думав, до того як відвідав це місто, вважаючи, що Прилуки - це лише місто, в якому роблять тютюнові вироби. Насправді, це твердження дуже далеке від істини, бо хоч промисловий комплекс міста представлений чималою кількістю заводів та фабрик, в першу чергу, Прилуки вражають своїми культурними пам`ятками. Отож, що ж представляє із себе місто Прилуки?

Пам’яник Володимиру Мономаху на честь 900-річчя Прилук

Населення міста складає приблизно 56 тисяч жителів. Перша письмова згадка про місто датується 1085 роком. Заснування міста пов`язане з ім'ям київського князя Володимира Мономаха. У 1992 році, у Прилуках було відкрито пам`ятник Володимиру Мономаху, приурочений на честь 900-річчя міста . Розташування пам`ятника не є випадковим, адже його було зведено на Валу, так називається історична частина міста.

Пам’ятник Іосаву Бєлгородському на фоні Церкви Різдва Богородиці

До речі, з Валу відкривається чудовий вид на місто та на річку Удай, яка тече його теренами. На світанку тут особливо гарно,адже я міг побачити прекрасну ранкову поволоку, яка вкривала місто. Сам же Вал - особлива територія для Прилук, адже ховає в собі багато таємниць минулого, а також є своєрідним символічним місцем, де історія поєднується з сучасністю. На території Валу, окрім пам`ятника Володимиру Мономаху, також розташована низка пам'яток, які уособлюють багатовікову історію міста. Фактично, про історію Прилук говорять його пам`ятки, кожна з яких символізує ту чи іншу історичну епоху. Так, наприклад, ще одним символом міста є пам`ятник уродженцю Прилук - Іосафу Бєлгородському, українському освітньому та церковному діячу. За свої діяння, він був причисленний до лику святих у 1911 році. Постать Іосафа Бєлгородського є дуже цікавою для вивчення, оскільки він доводиться онуком Гетьману України Данилу Апостолу та рідним дядьком письменнику Григорію Квітці-Основ`яненку.

Пам’ятник Іосаву Бєлгородському на фоні Миколаївської Церкви

Багаті Прилуки і на прекрасні архітектурні пам`ятки. Поруч з пам`ятником Іосафу Бєлгородському знаходиться Собор Різдва Богородиці, історія якого сягає аж 1618 року, коли собор представляв із себе дерев`яну церкву, яка була першою із відомих церков у Прилуках. Наближеного до сучасного виду собор набув у період з 1806-1815 років, коли його було відбудовано.

Церква Різдва Богородиці

Поруч з Собором Різдва Богородиці знаходиться невеличка Миколаївська церква-дзвіниця, яка є архітектурним прикладом часів українського бароко. Неподалік від церкви знаходиться Полкова скарбниця, яка також відноситься до стилю українського бароко, та розташована на території колишньої Прилуцької фортеці. Зведена на початку 18 століття, на території садиби полковника Гната Галагана, Полкова скарбниця була призначена для зберігання полкового скарбу, клейнодів та зброї. Та навіть на цьому, архітектурні пам`ятки на території Валу не завершуються. Ще один прекрасний приклад українського бароко - Спасо-Преображенський собор, який було збудовано у 1720 році. Цікавим прикладом українського церковного архітектурного стилю є Стрітенський собор, який знаходиться на центральній вулиці Прилук - Соборній. Цікавим фактом є те, що цей собор було збудовано на честь увіковічнення вбитого російського імператора - Олександра Другого. Можливо, такий факт може когось обурити, однак я схильний дотримуватись думки, що потрібно шанувати і поважати історію будь-якого періоду, не ділячи її на умовно правильну і неправильну.

Центральний сквер Прилук

Архітектурні пам`ятки міста точно не залишать байдужими гостів міста. До того ж, їх розташування є дуже компактним, що не могло не порадувати мене, туриста з обмеженою кількістю часу. Однак, окрім перерахованих вище пам`яток Прилуки можуть похизуватися і низкою інших цікавих споруд та пам`ятників. Мені ж вдалось побачити Пам'ятник загиблим у Другій світовій війні воїнам-прилучанам, українській поетесі Любові Забашті, літературознавцю та історику Івану Маслову, пам`ятник Святій Трійці та ще багато інших цікавих пам`яток. які відкрили для мене Прилуки з зовсім неочікуваного боку.

Однак, знайшлось у цій медовій бочці вражень і місце для ложки дьогтю. Попри зовнішню красу, у Прилуках дуже брудно. Особливо, неприємно було дивитись на гори сміття та перевернуті урни біля лавочок, які розташовані на території Валу - одного з символів історії міста, як уже було зазначено. На жаль, з цієї точки зору, історія не найкраще поєднується з сучасністю. До того ж, бруд у місті, скоріше за все, є доволі буденною справою, адже ті купи сміття, які я бачив були навіть не після святкового дня. Я приїхав у Прилуки на День Прапора - у переддень Дня Незалежності, тож мені залишалось лише уявляти, які гори сміття будуть лежати навколо, після того, як місцевий люд відсвяткує ці свята. Тож, Прилуки точно не назвеш чистим містом і на превеликий жаль тут віє не лише історією. Ще один "мінус" для міста - це велика кількість бродячих собак. Їх я зустрічав практично кожні сто метрів свого шляху. На щастя, місцеві собаки виявились дружелюбними, тож ніякої агресії з їх боку по відношенню до мене не було, однак, я на власні очі бачив, як маленькі діти переходили на інший бік вулиці при зустрічі з чотирилапими.

Місто Прилуки

Навіть не зважаючи на бруд, Прилуки запам'ятались мені лише з найкращого боку. По дорозі на вокзал, я вкотре подивувався своєму стереотипному мисленню, яке ще за місяць до поїздки уявляло Прилуки типовим промисловим містечком. Все ж таки приємно іноді визнавати власну неправоту, адже набагато більші враження від подорожей виникають саме тоді, коли навіть не очікуєш побачити щось визначне в якомусь місті. З такими думками я повернувся на вокзал, хоч як би мені не хотілось покидати Прилуки. На пероні було вже доволі людно. Однак, більшу частину присутніх становили бабусі, які зайняли приблизно половину перону, влаштувавши там невеликий стихійний ринок. Я ж тим часом чекав на електричку, яка мала доправити мене знову до Гребінки, а вже звідти я мав тримати шлях до другого міста у плані моєї поїздки - Черкас. Про те, що я побачив у Черкасах, читайте у другій частині матеріалу.

текст і фото - Олександр Нікітін